Відлуння: від загиблого діда до померлого. Лариса Денисенко
Читать онлайн книгу.
Крім мене, Олафа, ну і діда, в приміщенні був прилизаний чоловік у чорному – схожий на конферансьє концертів органної музики. Якби Моцарт побачив його уві сні, то відразу б узявся писати «Реквієм». Симпатичний чоловік у сірому дорогому костюмі виглядав як представник урядових органів, обличчя його, однак, видалося мені знайомим. Жінку середнього віку, котра уважно роздивлялася мене, як прискіпливий член журі на виставці собак, я раніше ніколи не бачила. Ще трохи, і я б слухняно продемонструвала їй свої зуби, вуха та поставу.
«Марто, ти зовсім не розумієшся на класичній музиці?» – почула я Олафа. Я не очікувала від нього таких прямих питань. «На похоронній не дуже», – поквапилась збрехати я, класичної музики я не знала, втім, сучасної також, але не хотілося визнавати це перед Олафом, крім того, брехати йому мені подобалося. Олаф був ввічливою людиною і зазвичай утримувався від публічного викривання невігластва своїх клієнтів. Однак похоронну музику я ненавиділа, пам’ятаю, як відмовила в місці помічника одному талановитому правнику лише тому, що під час співбесіди його мобільний телефон долучився до нашої розмови загальновідомою мелодією Шопена.
«Ти помилилася, це не Вагнер. Це – перша частина п’ятої симфонії Малера, якщо вслухатися, відразу збагнеш, що це – справжній військовий марш. Мені здалося це доречним, шкода, що я не міг проконсультуватися з твоїм батьком». – «Можливо, краще було б запустити щось єврейське? До речі, ви ж завжди про все в курсі, хто ці люди і де – рабин?»
«Рабин?» – «Так». – «Ми вирішили, що це – зайве. Не потрібно потурати навіженству, змучена хворобами душа барона, яка готується відправитися на небеса, має право на відпочинок та однозначність. Ніякого штучного єврейства, ніякого неспокою. І, звичайно, ніяких рабинів. Свого часу до барона приходив отець Ральф, діалогу в них не вийшло, але це не через отця, а через твого діда, він прагнув діалогу виключно на своїх умовах, а отець Ральф таке ставлення міг стерпіти тільки від Папи».
Я посміхнулася, Олаф вдав, що не помітив цього. «А Папа – тільки від Бога, і то – це не доведений факт», – не втрималася я від коментаря. Чого-чого, а от майстерного ігнорування незручних питань вчать всіх правників. А пан Кох був відмінником.
«Тепер щодо людей, котрі тут присутні. Як ти зрозуміла, це – пан Теодор, він директор цього… ееее». – «Крематорію?» – вирішила допомогти йому я. «В певному розумінні. Інший чоловік – з міністерства юстиції, його звати Клаус Рьоріхт, ти маєш розуміти, що його присутність тут виправдана його посадою та еее… воєнним минулим пана барона. А жінка – лікуюча медсестра барона, пані Тереза, вона невідступно перебувала з паном Вайхеном останні місяці його життя».
Клаус Рьоріхт. Я точно його знала. Коли упізнаєш не тільки обличчя, але й ім’я людини, це свідчить про те, що ти вже точно її десь бачив. Мені здалося, що і пан Рьоріхт упізнає мене, і я вирішила привітатися, але пан Теодор позбавив мене цієї можливості. Почалася прощальна церемонія.
Дід