Жити сьогодні. Христина Лукащук
Читать онлайн книгу.
злагоджено і чітко, мов єдиний організм. Тому на цих двох – одного великого, широкоплечого, з трохи зухвалим поглядом, і другого – меншого, заталапаного до колін, блакитноокого, ніхто не звертав уваги. Блакитноокий весь час зиркав на друга. Ще ніколи той не здавався таким рішучим і ще ніколи в нього не було такого дивного, затаєного сяйва в очах. Зустріч має бути принаймні цікавою. Підібгавши намоклі поли, менший рішуче ступив за більшим.
– Я вас слухаю, – пролунав спокійний і наче трішечки втомлений Голос, – у вас є п’ять хвилин, аби розповісти, що привело вас сюди. Якщо я не помиляюся (а він, себто Голос, не помилявся ніколи), у вас сьогодні вихідний і ви повинні відпочивати. Чи сталося щось таке, чого я не знаю? – спитав Голос так само спокійно і з такою інтонацією, що хотілося негайно викласти все, що було в тебе на серці.
– У нас і справді вихідний, але ми бачили, суто випадково бачили… тобто не бачили, як… – набравшись хоробрості, на одному подихові почав був менший, аби виручити друга.
Він-бо добре знав сором’язливість товариша і захотів будь-що йому допомогти.
– Дякую, не турбуйся, – ніжним, майже материнським, голосом виразно промовив більший, обережно відсуваючи зграбну постать малого, щоб самому опинитися віч-на-віч з Головним. – Це моя справа, тому говоритиму я. Тим більше що часу в нас обмаль, а сказати потрібно багато. Постараюся стисло, тільки найважливіше. Так-от, хоч це й не мій підопічний, проте я давно за ним спостерігаю. Це ж у нас не заборонено, – майже благально виправдовувався більший, відчуваючи, як піт бісером вкладається на верхній губі.
Він старався на це не зважати, хоча відчув, як його немов жаром обсипало і він ось-ось спалахне. Долоні змокріли і навіть пір’я на крилах злиплося. Та він говорив далі, й промова його ставала дедалі переконливішою, а навкруги стало ще тихіше, хоч здавалося, що така тиша взагалі неможлива. Чути було тільки єдине серцебиття, що з ним у ритм говорив більший. Він казав, що чоловік, який потрапив в автомобільну катастрофу, найменше на це заслуговує. Що він так довго йшов до цього дня, коли мала відбутися презентація його першої споруди офісного центру, яка ще до відкриття здобулася на кілька нагород і її визнано спорудою року, а його як автора – людиною року. Крім того, на цей день заплановано і відкриття виставки старожитностей. Цю колекцію збирали всі в їх родині, і він подарував її місцевому етнографічному музеєві. Музей, своєю чергою, висунув кандидатуру цього чоловіка на премію, бо з’ясувалося, що деякі експонати, які тепер стали надбанням всіх мешканців їхнього міста, не просто коштовні, вони – безцінні. І що тепер із нами хочуть укласти угоди про співпрацю найвідоміші музеї Європи. Це дасть чималі фінансові прибутки, що, відповідно, дозволить зберегти, відновити, законсервувати і відреставрувати значну колекцію рідкісних ікон, які досі зберігались у вологих, не пристосованих сховищах, іще трохи – і реліквії могли б назавжди втратити.
Він говорив, можливо, трохи заголосно і занадто емоційно. Але відведений йому час минав,