Живі книги. Міла Іванцова
Читать онлайн книгу.
на полі, та лишень Ілля втупився в неї очима.
– Я можу сходити по нього до маркету, – сказав він, кивнувши назад, саме там у двохстах метрах був цілодобовий магазин, де вистачало всього. – Тобі який?
– Питний. Полуничний. І холодний! – не відриваючи звично глумливого погляду від його очей, промовила Женька.
– То я пішов? – ворухнувся Ілля.
– Ходімо разом, бо вже несила дивитися, як вони бігають і ні чорта не забивають! А то ще принесеш якесь не те, – гмикнула дівчина і вислизнула з-за столика.
– Як хочеш, – прошурхотів майже безгучно Ілля, одним ковтком допив із кухля пиво, і за півхвилини вони вже мовчки крокували в бік супермаркету.
Злива заскочила їх на виході з магазину. Дощ періщив щосили, крутив дерева і ламав гілки, колотив по автівках і зривав жмутами листя. У небі блискало, від грому Женька здригнулася і по-дитячому вхопила Іллю за руку. Заверещали сигналізації автівок, покупці, заскочені на сходах магазину, повернулися до приміщення. Тільки дивна задумлива жінка з невідкритим парасолем і вони вдвох стояли на сходах під дашком, який не міг захистити від зливи, що крутила і шмагала, ніби зірвалася з ланцюга й поспішала чимбільше начудити, поки її не втихомирили невидимі небесні сили.
Раптом жінка, що стояла поруч, зробила крок уперед, ще один крок… Однією рукою вона притискала до грудей пакет кави й парасольку, а другу простягнула перед собою, і краплі затанцювали по долоні. Потім вона глянула на свої вже мокрі джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.
– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки Женька.
– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – видихнув їй у потилицю Ілля й обійняв за талію.
– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично глянула йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору.
– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй на вухо хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!
– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.
– А то! – відповів він, підхопив Женьку на руки і кинувся з нею під дощ.
– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.
– Ааааааааааа! – закричала дівчина, але крик її злився з дощем і захлинувся поцілунком: Ілля саме перебіг до розлогої верби, притиснувся спиною до стовбура і впився губами в дівочі вуста.
8
Книгарня-кав’ярня жила своїм життям, так само, як особи, що прив’язалися до неї невидимими нитками завдяки акції «Живі книги» і навідувалися «на каву» доволі часто. Не завжди Читачі перетиналися між собою, хіба що письменниця Амалія та колишній військовий, незрячий пан Віктор, кілька разів втрапляли до закладу в один час, але