Живі книги. Міла Іванцова
Читать онлайн книгу.
до дерев’яних перил, біля яких стояв її столик. Вона кинула зацікавлений погляд на літню пару, вловлюючи уривки розмови. З почутого Амалія зрозуміла, що чоловік мав намір піти на якусь зустріч, а дружина не дуже хотіла його супроводжувати й пропонувала зачекати на нього в цій затишній кав’ярні.
– Et qu’est-ce que tu feras ici pendant toute cette heure?![2]
– Mais je regarderai ces petites choses sur les rayons et je feuilleterai les livres, – жінка озирнулася навколо і вказала чоловікові на полиці зі старовинними турками, млинками для кави та на книжки, що вишикувалися окремо на невеличких поличках, – et tu reviens me prendre ici à midi, d’accord?[3]
– Bon, d’accord, si cela ne te gêne pas. Et ensuite on ira déjeuner au restaurant de l’hôtel! Hier j’ai bien aimé leur borchtch![4]
«Ось вона – Книга, яку б хотілося почитати! – подумала раптом Амалія і відчула несподіване хвилювання. – Але як? Як підійти до незнайомої людини і «зчитати» з неї якусь історію? І чи схоче вона взагалі зі мною говорити? Навіщо їй це? Хоча… Натрапити в чужій країні на людину, що говорить твоєю мовою, – це завжди приємно й налаштовує на контакт…»
Француз спустився на перший рівень кав’ярні, а за мить тенькнув дзвоник на дверях, позначивши його вихід у спекотне травневе місто.
Витримавши паузу в кілька хвилин, Амалія підвелася, зібрала в стосик іще не дочитані картки каталогу Книг і рушила до дерев’яних сходів.
– Bonjour, madame! Je m’appelle Amalia et je vous ai entendu parler français,[5] – вона приязно всміхнулася, і літня жінка миттєво віддзеркалила її усмішку.
– Oh, madame! C’est un grand plaisir de trouver à l’étranger quelq’un avec qui on peut parler sans barriers![6]
Не минуло й десяти хвилин, як жінки різного віку, різної національності і взагалі дві дуже різні жінки жваво розмовляли про цікаві для них речі. Француженку звали Крістін. Їй було, певне, за шістдесят. Але худорлява, висока, спортивної статури, у джинсах і лляній сорочці чоловічого крою, зовсім без макіяжу, вона виглядала жінкою без віку. Власне, вік Амалії теж непросто було визначити, хоч вона і вдягалася дуже жіночно й не гребувала елегантним не кричущим макіяжем.
Розмова закрутилася навколо Києва, його туристичних принад, потім перейшла на Францію, на Париж, про який обом було що пригадати. Невдовзі до них підійшла книжниця Віра, немало здивована тим, як вправно письменниця розмовляє французькою і як при цьому з її обличчя ніби злетіла пелена смутку та розсіяності, яку дівчата помітили і вчора, і сьогодні зранку.
«Оце так торохкотить! – подумала Віра. – Мабуть, уловила собі гарний сюжет у новий роман! Ех… Оце так життя! Не те, що…»
Дівчина всміхнулася до обох відвідувачок і звернулася до Амалії:
– Пані Амаліє, ви так легко говорите французькою! Я в захваті! Щось іще замовите? Ой… А може, ця пані згодиться взяти участь у нашій акції?
Крістін приязно-усміхнено дивилася на дівчину, нічого не розуміючи, і позирала на реакцію нової знайомої. Та на мить завагалася, але потім взяла до рук листівки каталогу Книг, склала їх ніби віялом і помахала над столиком.
– Знаєте, Крістін, ця мила дівчина просить спитати, чи не хочете ви
А що ж ти робитимеш тут цілу годину? (
Я роздивлятимуся всі ці штучки на полицях і погортаю книжки, а ти повернешся сюди опівдні, згода? (
Добре, якщо тобі так подобається. А потім підемо обідати до ресторану при готелі! Учора мені сподобався їхній борщ! (
Доброго дня, пані! Мене звати Амалія. Я почула, що ви розмовляєте французькою… (
О, мадам, це таке задоволення – зустріти за кордоном когось, із ким можна поговорити без бар’єрів! (