Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька
Читать онлайн книгу.
думав, не доживу до ранку… Тепер знов тільки ноги болять.
Він спробував підвестися, важко оперся рукою на крісло при ліжку, проте, коли Адам нахилився, щоб допомогти, заперечно хитнув головою.
– Облиш. Я посиджу… Ліпше розкажи, як у тебе справи? Як господарка? Як малий?
Вловивши зацікавлення в голосі вуйка, Адам придивився до нього уважніше. Виглядав той непогано. Не схуд, не осунувся, і навіть рум’янець зі щік нікуди не зник. Отже, про серйозну хворобу не йдеться. Вирушаючи в дорогу, підсвідомо боявся побачити на обличчі вуйка загрозливу загостреність рис і воскову прозорість шкіри, проте він був бадьорим, життєрадісним і націленим на життя. Можливо, просто знудився та захотів собі для розваги якогось товариства?
Ледь усміхнувшись, Адам присів на крісло біля вуйка.
– Як малий, питаєте? Нічого, бігає собі. Виріс за літо на півголови, але живе на суцільних збитках. Думаю потроху привчати його до науки і серйозних справ. Вчора він хотів поїхати зі мною. Казав, що скучив за вуйцьом. Може, якось самі його провідаєте. Давно вже не були у нас в маєтку.
– Хіба давно? – вуйко Вітольд якось непевно глянув на небожа. – Минулого літа я чи не зо два місяці у вас гостював.
– Не минулого, а позаминулого. Направду, не розумію, що вас тут тримає. Дім вам тут не завалиться, а в мене зараз таке полювання починається, що гріх пропускати. Пам’ятаєте, як було два роки тому? Ви чи не найбільшого вепра вполювали. Того року теж, між іншим, на таке заповідається… – Адам зробив кількасекундну паузу і, насолоджуючись очевидним ефектом від своїх слів, додав: – Ви ще не бачили моєї нової арабської кобили, а могли б уже завтра-післязавтра поїхати зі мною і подивитися на неї. Принаймні, сказали б, чи вдале надбання я зробив. То як? Поїдете?
Вуйко усміхнувся. Прекрасно розумів маневри небожа, проте так легко здаватися теж не збирався.
– І що я в тебе робитиму? Вам, молодим, болячками докучатиму? Мого віку товариства там нікого немає.
Тепер уже усміхнувся Адам. Добре знав цю манеру вуйка відмовлятися, примушувати себе просити, а потім неохоче приставати на прохання.
– Чому нікого немає? Наприклад, панство Обертинських зараз у себе в маєтку. Зі старшим Станіславом ви років із сорок як товаришуєте. До речі, йому дуже бракує партнера для гри у твіндек.[8] Я, знаєте, якось більше надаю перевагу преферансу та штосу.
Жвавий блиск і зацікавлення, які Адам вловив у погляді вуйка, примусили потай порадіти своїй перемозі. Навряд чи цього разу той відмовлятиметься від запросин. Спочатку погостює, а тоді й зовсім залишиться.
– Кажеш, запрошуєш мене в гості? – вуйко Вітольд усе ще вдавав, що вагається. – Не хочеться залишати будинок без нагляду, а прислугу тут тримати нема сенсу. Зайві витрати. Як вважаєш?
Адам підвівся з крісла.
– Я б сказав, що таку прислугу взагалі тримати без сенсу. Щось я досі нікого не побачив. Варто перевірити, чим вони тут взагалі займаються.
– Та
Твіндек – азартна гра в карти, яка вимагає п’яти гравців.