Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко
Читать онлайн книгу.
ми можемо заплатити? – перепитала мене Лєна Баракіна.
– Ну… – я трохи розгубилася. – У межах розумного.
– Чийого розумного? – знову влучно поцікавився Арсеній.
– Скільки в тебе із собою готівки? – збила я його усмішку.
Лєна Баракіна почувалася вкрай незатишно.
– У мене п’ять гривень на стоянку й кредитка.
– І в мене кредитна картка… Ще подарунки є. З дьюті фрі [4]… Японські чаї в гарних коробочках, два шовкові жакети й дві шаманські маски.
– Добре, у Сені – машина, виходить, все саме собою влаштується.
– Правда? – безгучно запитала Лєна Баракіна.
– Так!
– Слухай, спасибі вам, тобі велике спасибі. Ой, яка я дурна. А як тебе кличуть? Ти мене все «Лєна» та «Лєна», а як твоє ім’я?
– Вона не знає, ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? – Арсеній охрінівав.
Точно. «Лариса», – усміхнулася я.
Перший раз Саня намалювався по телефону, якраз коли Лєна Баракіна проходила прикордонний контроль і так нервувалася, що відключилася. Другий раз він дістав її вже в машині Арсенія, щойно вона ввімкнула телефон.
«Заю, так, все нормально! Я отут познайомилася з одними… Так вдало, що… Вони мене везуть до тебе. Так, гарні… Що? Які хлопці? Що-що? Скільки? Двоє. Що ти говориш? Які козли? Тут дівчина є. Ніхто нікого не зняв. Заю, я ж розповідаю, а ти гиркаєш і не даєш слова сказати. От. Чого ти перебиваєш? Не козли. Заспокойся. Чому обов’язково козли? Я що, тільки козлів і здатна при… Я й кажу, а ти не… Я познайомилася з однією дівчиною в літаку, а тут її хлопець або чоловік підійшов. Так, не знаю. А що, це нормально – у незнайомих людей таке запитувати? Яке тобі діло, хто він їй? Що? А де мені взяти тут знайомих? Я що, тут була хоча б раз, ти мене возив, чи що, сюди? Ти з глузду з’їхав взагалі? Немає в мене грошей. Це не вони забрали. Що? У мене батарейка сідає. Кажи швидше. Заю? Ти мене чуєш? Ні, я гроші взяла, але вони скінчилися. Сам пішов. Ну, Санєчко, я тебе теж люблю. Чого-чого? Вистрибувати з машини? Що ти таке кажеш? Я не можу, я ж поб’ю коліна. Ти ж сам казав, що обожнюєш мої коліна, що, вже не обожнюєш? Я тебе взагалі-то, Саню, падлом не називала. А ти мене при друзях своїх… Може, ти когось встиг завести собі отут, поки я?… Якусь уманську телицю, га? Так ти скажи, полегши душу, давай, може, я ще на літак встигну. Чого ти злишся, заю? Яке таксі? Ти знову за своє? Саню, зараз ніч, у вас там що – не ніч? У мене грошей немає. Я ж тобі сказала вже. Що? Безкоштовно, так. Напевно. Ну, ми про це не говорили ще. Який мінет, тут дівчина. Що, він при дружині, ти вважаєш, буде мене лапати? Вона? Ти що дурень, так? У літаку вона мене не лапала, а тут почне? Та хто мене буде трахати?! Це тобі одне в голові. Скучила страшно. Саню, батарейка… Що-що? Кажу ж тобі, вони – нормальні люди, везуть мене в Умань. Ти б краще спасибі їм сказав, ніж репетувати. Іномарка в них. Заю, звідки я знаю, які номери. Які у вас номери?»
Ми не відразу почули, що вона в нас запитала, бо кожний був зайнятий своїм. Арсеній рипів зубами, а я міркувала на тему, чому зі мною постійно відбувається якась хрінь.
– Не знаю, – сказала я.
– Ти що, не знаєш
Дьюті-фрі (англ.