З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа
Читать онлайн книгу.
буркнула гірку правду:
– На пса відкладу…
– Ех. Я б на твоєму місці пішла, купила два кілограми ковбаси і кинула маман на стіл: бачте – і я в цьому домі заробляю!
«Яке марнотратство!» – подумала б я, аби виростала не на українських і світових народних казках. Але насправді подумала, що воно, звісно, так гордо і сміливо, але ковбасу всі з’їдять, а пса я так і не матиму. Ковбаса псові не рівня.
Отже, ковбаси з гонорару я не купила, і навіть не замотала в газету ту, куплену за мамині гроші. А тільки, читаючи себе тоді, впустила шматочок з відкритого в захваті рота. Ковбасне пророцтво здійснилося пізніше!
2009
Мої ковбаси
Чому діти часто ненавидять делікатеси чи, як їх колись у нас називали, дефіцитні продукти? А от уявіть, що вам у віці п’яти років хтось запихає до писка устрицю, политу соком із розчавленого лимона, і приказує: «Їж, дитинко, – це такий делікатес!» Чи смакувала б вам та устриця? З першої спроби – навряд. Ви її, скоріш за все, виплюнули б, а може, ще й тому жартівникові біле личенько устричною мушлею подряпали. Мушля-бо гостра. Мені, правда, чогось ніхто устриць у дитинстві не пропонував. Зате, пам’ятаю, якось мама їла зелені оливки і сказала:
– На, покуштуй, це делікатес.
І я, наївна, повірила. Та так же плювалася й кривилася! Такої інтенсивності відразливі гримаси на моєму писку можна було побачити знову лише через багато років, коли в Гоа у ресторанах мені приносили розраховану на всюдисущих москалів індійську їжу без спецій…
А того разу мама через мене так помстилася власній долі за те, що якось сама в дитинстві, серед зими, жадібно накинулася на червоний кавун, а він, падлюка, обманув – виявився солоним, як сльози українського народу.
Але такі обломи – гра випадку. Геть не так я свого часу сприймала дині й банани. Їхні окремі аромати зливалися в моїй уяві в одноцілий масний дух, що, своєю чергою, виступав ідеальним реплікантом запаху гівна. Я так тоді й називала будь-який гидкий запах пукового чи какового походження:
– Бананові духи.
З наголосом на «и». Хоча можна було й на «у».
Зовсім не так було з запахом ковбаси. О, часникове блаженство! Досі дивуюся, нюшкуючи запахи асфальту й гаражу в серії експериментальних парфумів «Comme Des Garcons», чого то ніхто ще не запустив у виробництво запах ковбаси. Якщо шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок, то перші ворота на цьому шляху мусять розлітатися на друзки від пахощів вудженого щастя. Якщо чоловік, звісно, не вегетаріанець. Тоді йому навіть в’ялене нічо не поможе.
Ковбаса… Навіть тато в дитинстві дражнив мене так:
– Ірка-пірка-ковбаса, на вірьовочці оса.
Потім він це, правда, вдосконалив:
– Ірка-пірка-фрикасе, на вірьовочці о-се!
Тато дуже радів своєму винаходові, а я боязко намагалася припустити собі, що воно таке – фрикасе? Ліпше вже ковбаса. Річ зрозуміла й улюблена.
Моя сестра ковбаси могла з’їсти силу-силенну. Особливо вона… та,