Кола на воді. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
день мовчав, щоб зараз ось так раптово озватися одним-єдиним іменем – Валюша.
– Алло! Ну нарешті, Іро, я так хвилювалась. Ти чому на зв’язок не виходиш? Де моя іменинниця? Поклич Оксанку.
Горло стисло щось важке.
– Валю, Оксанки нема. Ми її поховали. Приїзди, ти потрібна.
Вранці Рената пила міцну каву й мовчала. Солодка жінка образилась, але навіть це робила зі смаком. Анатолій не втримався й роздратовано цокнув чашкою об стіл. Темна рідина повільно поповзла дерев’яною поверхнею й огорнула все довкола в оксамитовий аромат. Так пахне ранок. Жінка продовжувала пити каву й навіть не підвела голови.
– Годі, Ренато. Так не можна.
Тиша.
– Ти мене ігноруєш?
Жінка вистрелила поглядом:
– А ти? Ти кого ігноруєш? Усіх? Чи тільки своє життя? Я втомилась дивитися, як ти нищиш себе. Боляче? Напевно, вже ні. Бо ти кайфуєш у цьому своєму горі. Чуєш? Не підпускаєш до себе нікого й нічого. Зачинився й втішаєшся ним, от тільки я ніяк не збагну, де тут сенс?
Анатолій одним швидким рухом витер пляму з ароматом ранку. Сенс.
– Мені потрібен час.
– Скільки? Місяць, два, рік, п’ять, двадцять? А що робити мені, ти не подумав? Де моє місце у твоєму новому світі? Де? Це ж і моє життя також.
Чоловік підійшов, забрав чашку з рук і міцно притис до себе. Чим вона пахне? Кавою?
– Зачекай. Якщо любиш.
Жінка часто-часто дихала в його обіймах. Може, їй не вистачало повітря? Чи життя? Колишнього. Яскравого. Безтурботного. Життя метелика. Знати б тільки, чи вміють метелики любити.
– Обіцяй, що це триватиме недовго.
– Я не знаю. Я вже нічого не знаю.
«Сьогодні я малювала океан і кораблі – великі-великі, аби вони не заблукали в океані. Мені хочеться проектувати такі колись, а потім дивитися, як вони зникають аж на обрії – між водою і небом. Красиво. Скоріше б на море. Татко обіцяв, що ми поїдемо. Цілий місяць біля моря! Рай. Я зможу дивитися на справжні кораблі, а якщо пощастить, попрошу показати місце, де вони стоять, опустивши залізні якорі. Дочекатися б. А ще я буду плавати, багато-багато плавати».
Блакитний будинок пахнув водою. Анатолій підняв погляд до красивої вивіски «Хвиля» і на одну коротку мить почув голос моря. Ш-ш-ш-ш. Треба швидше з оцим всім закінчувати.
– Вам кого? – спитав високий юнак у самих шортах. Широкі плечі й розвинена грудна клітка свідчили, що він професійно займається плаванням.
– Я навіть не знаю… кого саме. Вас як звуть?
– Ігор.
– Дуже приємно. Моє ім’я Кравченко Анатолій Миколайович, у мене будівельний бізнес у місті. Може, чули?
– Та ні, не доводилось, далекий я від цього.
– Нічого, це неважливо. Я у іншій справі. Розумієте, ваші хлопці відпочивали в парку, коли…
– Та ми там часто буваємо. Спека.
– Розумію, але в той день було вбито мою дочку, її втопили. Мені б поговорити зі свідками, з’ясувати, що вони бачили.
Юнак розгублено м’яв рушника і вагався.
– Навіть