Кола на воді. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
а мене засудять. Серденько, ну спробуй бодай шматочок, давай я сама тебе погодую, ну…
Чоловік нервово махнув рукою:
– Облиш.
Жінка поставила тарілку на стіл і м’яко обійняла за плечі.
– Толю, життя не закінчилось, воно продовжується. Ти мусиш зібратися й жити далі. Чуєш? Як це не тяжко, боляче, однак…
На чоловічому чолі утворилась зморшка – чимось схожа на знак запитання. Жінка зітхнула й таки наважилась:
– Я… я консультувалася з психотерапевтом… Він може допомогти тобі вийти з цього стану. Він стовідсотково допоможе, це прекрасний фахівець найвищої категорії. Не гнівайся, але я… Я запросила його до нас, сьогодні увечері.
Анатолій напружився, а потім обережно, проте впевнено зняв її руки з плечей.
– Спасибі, але на майбутнє: будь ласкава, подібні плани обговорювати зі мною. Я ж сказав – усе під контролем.
Господи! Як він хотів у це вірити. Аби все було, як колись, як дев’ять розпечених днів тому, коли здавалося, що весь світ затиснутий у нього між пальцями. Дикість. Що? Що він може контролювати? Власний мозок відмовляється коритись, сплутуючи реальність із минулим в один чудернацький клубок, а де там що – піди розбери. Ось. Йому знову привиділась посмішка доні. Чоловік міцно заплющив очі, а відкривши, зрозумів, у чому справа. На обідньому столі стояло величезне фото його дівчинки, де вона посміхалась, тепло-тепло, неначе йому одному. Анатолій підскочив і різким рухом змів скатертину зі столу, посипався дорогий посуд, розлітаючись по підлозі на десятки скляних росинок. Роса… Тут?… Господи, знову і знову вода. Вода, вода, вода й голос Оксанки: «Тату».
– Я зараз все приберу. Любий, не хвилюйся, це всього-на-всього хвилинка.
Чоловік втомлено зачинив за собою двері їдальні, отож бо й воно – хвилинка.
У ванну повільно набігала вода, піднімаючись неквапливо, по міліметру. Здавалось навіть, що вона стоїть на місці, однак прозора поверхня поволі огортала ступні, живіт, груди. Вода не була гарячою, гарячої не потрібно – ледь тепла, як у озері. Вона про щось говорила, рухалась, співала. Знати тільки б, про що.
– Толю, ти у ванній? Толь, відчини. Чуєш?
Тиша, споєна шумом води.
– Толю! Не лякай мене, відчини.
Легені зробили останній вдих, й чоловік рвучко занурився у прозору пастку. Секунда. Друга. Третя. Поки що зовсім не боляче. Чути, як у сусідній кімнаті стурбовано кричить телефон. Звуки робляться дивними – приглушені та дзвінкі одночасно. Перед очима світло. Це ж треба, скільки світла під стелею, тільки ж знову – якогось розмитого. Добігає хвилина, друга. Хочеться вдихнути, однак довкола вода, сама вода. А її не вдихнеш, її потрібно увібрати в себе, заповнюючи кожну клітину цього нестерпного болю. Легені стискаються, ще трошечки, секунда, друга. У двері кімнати нещадно врізаються жіночі кулаки. Навіщо так гамселити? Манікюр зіпсується.
– Толю! Дзвонить слідчий, у парку втопили ще одну дівчинку!
Вдих, і сповнений дикої люті крик: «Звірюка!!!»
Рената злякано огорнула чоловіка