Коли ти поруч. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
– «бебі».
– Ну то й що? Мало що ними треба ще витирати? Може, рот, а може, соски треба дезінфікувати?
– Вони з алое. А воно гірке, до чортиків. Як же тоді йому соски натирати?
– Кажу тобі, візьми туалетний папір – перевірений продукт.
– Давай. Сам ти продукт! – посміхнувся Попандос.
Чоловіки витерли немовля і, діставши з кошика новий підгузок, довго мучилися, міркуючи, як правильно його одягти. Малюк, відчувши тепло людського тіла і сухість штанів, заспокоївся і, стомившись від крику, заснув прямо на задньому сидінні.
– Ну, і що тепер будемо робити? – Запитав весь розчервонілий і спітнілий Попандос. – Треба в кошик покласти і застебнути ременем. Якщо я це зроблю, він знову прокинеться й буде кричати.
– Нехай поки на сидінні поспить, не звалиться, – сказав Парамон. – Поїхали вже, а то скоро ця курка прокинеться і почне кожні п’ять хвилин надзвонювати.
– Коли вона раніше десятої години прокидалася? Ти бачив хоча б раз? – спитав Попандос, сідаючи за кермо.
Мотор загуркотів, і авто зрушило з місця.
– А раптом сьогодні у неї проклюнуться материнські почуття на початку п’ятої ранку? – з іронією відповів Парамон.
– Тоді відключи мобілки, і абонент буде недоступний.
– Слушна думка!
– Дивись, «хаммер» на заправці стоїть.
– От нахабна скотина! – сказав Парамон і, відчинивши вікно, висунув руку і показав непристойний жест середнім пальцем. – Хай тепер спробує «підрізати»!
– А ми дамо газку і вперед! – докинув задоволений помстою Попандос і натиснув на педаль газу.
Розділ 5
Ранок і непроглядний туман жахливо дратували Антона. І взагалі, він був на межі нервового зриву. А як може ще почувати себе людина, яка знає, що їй залишається жити зовсім небагато? Може, інші поводяться інакше, але Антон про це не замислювався. Він був злий на себе та на весь світ, який, як він вважав, не сприйняв його. Світ просто відторгав його, виштовхував із життя, хоча Антону було всього двадцять два роки. Незважаючи на юний вік, молодик, який так нервово вів чорний «хаммер», мав те, про що тільки могли мріяти його однолітки. Батько Антона, Георгій Арсентійович, володів мережею автозаправок і балував сина з дитячих років. Хлопець мав усе, що хотів і чого не хотів. Гроші його розбестили. Вони, як відомо, наділені владою, якоюсь всемогутністю, можуть підняти людину вище на голову, на дві від інших, але й мають інший, негативний бік. Вони можуть згубити.
Саме це і сталося з Антоном. Він одержував багато грошей, купався в достатку, жив у респектабельній квартирі поліпшеного планування, мав новий «хаммер», купу подружок і друзів.
«Липових друзів, – з гіркотою подумав Антон. – Друзі любили не мене самого, а гроші, якими я щедро ділився з ними».
Антон на мить замислився про те, чи знав його батько, що він присів на наркотики. Було незрозуміло: чи то він нічого не знав, чи то здогадувався, але не давав взнаки, чи то знав, але вірив у те, що наркотики в житті Антона – пустощі: пограєься, як у дитинстві з новою машинкою, а через деякий час забуде про нещодавно