Коли ти поруч. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
життя до останнього?
– Принаймні, намагалася. А інші як? Як дитина?
– У дитини черепно-мозкова травма. Зараз хлопчик у реанімації, але його життю вже нічого не загрожує. Ви зробили диво, прямо вихоплюючи з лап смерті цих людей. Їм тепер доведеться все життя молитися за ваше здоров’я і святкувати два дні народження.
– А як чоловік, у котрого, як я припустила, був травмований хребет?
– Він теж буде вам зобов’язаний. У нього тріщини на хребті. Якби хтось підняв його і всадовив чи сам він підвівся в гарячці, то залишився б інвалідом на все життя. Ви правильно зробили, що поклали його на рівну поверхню й не давали йому рухатися.
– Мені допомагали люди з ринку. Сама б я з ним не впоралася – дуже великий, сильний і важкий. З ним була молода жінка…
– Його дружина.
– Шкода, що вона не вижила.
– Звичайно.
– А чоловіки, які були затиснуті в машині? Як вони?
– Нормальні післяопераційні хворі. Вам залишилося запитати, як ваш наречений, – сказав лікар і раптово відчув якісь ревнощі.
Даринка знов опустила очі й тихо запитала:
– З ним, сподіваюся, все нормально?
– Загіпсований і прикутий до ліжка, але на деякий час. До вашого весілля буде здоровий повністю і станцює чечітку.
– Яку чечітку? – засміялася Даринка. – Це ви вже навигадували. Льоша народився ведмедем, а вони, як відомо, не вміють танцювати.
– Не скажіть. У циган вони танцюють.
– Як танцюють? – запитала Даша і звела на лікаря свої сині, як глибокі озера, очі.
– На задніх лапах. Як іще?
Даринка знову засміялася, і Віталію Степановичу було приємно чути її чистий, щирий сміх і дивитися на маленькі ямочки на щоках. Він зрозумів, чому Олексій говорив з такою гордістю про своє майбутнє весілля з цією дівчиною. З нею було легко і просто. І не треба добирати якісь особливі слова, прикидатися і робити гарні жести. У ній уміло зійшлися і дитяча сором’язливість, і боязкість, і жіночність, і непомітна природна краса. Навіть злипле, забруднене кров’ю волосся, заклеєний пластиром лоб і втома на обличчі її не псували, а робили ще природнішою та приємнішою.
«Якби я зустрів таку дівчину…» – промайнула думка в голові Віталія Степановича, і він тяжко зітхнув.
– У вас стомлений вигляд, лікарю, – серйозно сказала Даша.
– А що вдієш? Іноді бувають спокійні зміни, а іншим разом… Ваш хлопець пишається вами і любить вас.
– Справді? – Даринка кинула на лікаря свій наївний погляд дитини та її щоки знову залила фарба.
– Він запитував про вас.
– Як ви думаєте, у мене залишиться великий шрам? – Даша легенько доторкнулася кінчиками пальців до пластиру. – На руці шрами мене не так турбують, а ось на лобі…
– Красу нічим не зіпсуєш, – пожартував Віталій Степанович.
– Лікарю, а коли я зможу піти додому?
– Хочеться додому?
– Страшенно хочеться!
– Завтра подивимося. Якщо буде все