Матадор. Нотатки авантюриста. Ігор Зарудко
Читать онлайн книгу.
наш електромобіль?
І тут оголосили про відправлення нашої електрички. Бігти ми не стали – моєї ліні вистачило на всіх. Усілися на лавку й стали чекати наступної електрички, яка відходила за сорок хвилин. Квитки були дійсні протягом усього дня. Можна було їздити туди-сюди. Я й не помітив, як минув час. Прибула наша електричка. Ми зайшли, повсідалися, розклались.
Халепа, у яку ми вскочили, ну тобто те, що ми потрапили не в ту електричку й простовбичили сорок хвилин на вокзалі, не зіпсувала нам настрою. Ми гомоніли, грали в карти. Через півгодини Марія дістала книгу. Я, як завжди, заснув. Що там робили інші, не знаю. Скільки віддав життя сну, теж не знаю. І розбудило мене так само те, чого, точніше кого, я не знав. Розбудило щось невідоме.
– Хто не знає мене?! Хто?! Ви?! Ви?! Може, ви?! Тож знайте: я – Андрюшка, – горлало у вагоні.
«…Твою мать, який Андрюшка?»
– Я пропоную вашій увазі склоріз найвищого класу, найкращого виробника. Ріже будь-яке скло.
Андрюшка дістав порожню скляну пляшку, узяв склоріз і провів по ній.
– Ось і все! – роз’єднав пляшку на дві половини Андрюшка.
– Йо! – вигукнув я. – Круто.
Андрюшка зробив такий самий фокус і з пляшкою з-під шампанського. Мене це вразило ще більше. Усі мої друзі сиділи з круглими очима. Потім «фокусник» спокійно вирізав зі скла цікаві геометричні фігури.
– Хочеш спробувати? – спитав він у Марії.
– Хочу.
– Тримай ось так, потім так, затисни тут, ні-ні, ось тут. Тримаєш? А тепер «оп»… Ні-ні, ось так – «оп».
Марія сміялась, і в неї нічого не виходило.
– Коротше, розберемось, Андрюшко. Дякую, – я дістав десятку і віддав йому.
Швидко спорожнивши скляну пляшку мінералки, ми почали експериментувати. Але в нас нічого не вийшло – або Андрюшка нас розвів, або щось у нас із руками не те. Могло бути і перше, і друге. Спати мені вже не хотілось. У голову лізло що попало. Насамкінець я дійшов висновку, що не знаю жодного адекватного пацана на ім’я Андрій. Усі вони якісь дивакуваті.
Ми вийшли на зупинці «Ялинка». Праворуч від нас був ліс, попереду пансіонати.
Здається, ми приїхали туди, куди й треба. Але нам була потрібна вода, тобто річка, а точніше – Сіверський Донець. Я тут уже колись був, тому сказав, що дорогу знаю і що це зовсім недалеко.
Ми купили їжу та випивку в найближчому магазині. Коли за півгодини хтось згадав про мою орієнтацію на місцевості, я запевнив, що все під контролем і що повільно ми йдемо тільки через дівчат. Якби вони йшли швидше, то ми б уже давно були біля річки.
Ми йшли по дорозі, потім через ліс і нарешті побачили річку. Роздягнувшись, усі пострибали у воду. Трохи поплававши, я вийшов на берег. Легку втому після дороги як рукою зняло. Відкоркувавши пляшку вина, я добряче з неї хильнув. За цією справою мене застали дівчата й Ромашка, які теж вилізли з води. Я налив Ромашці.
– Може, спочатку бутербродів, Утко? – сказав той.
– Пий, потім усе інше.
Валя пристойно грала на гітарі. Але її всі провтикали. Ну, не Валю, звісно, а гру. Тож розвагою для нас були