Матадор. Нотатки авантюриста. Ігор Зарудко
Читать онлайн книгу.
з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.
Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.
А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам дали номер на двох. Ми затоварилися пивом і ввечері почали готуватися до «підвищення». Хильнули десь по літру. І я ненароком видав його «не было печали, просто уходило лето».
– А знаешь, почему не было печали? – спитав він у мене.
– Ні, – кажу, – не знаю.
– Потому что просто лето уходило! Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.
Його слова збили мене з пантелику, і я заснув, так нічого не промовивши на це. Уранці я не згадував про нашу вечірню розмову. Їдучи в Харків, ми знову пили пиво. І я вже нічого в нього не питав. Якби він мені ще щось таке сказав, то я б не знав, що йому відповісти.
А одного разу я поїхав у відрядження в селище Буринь із водієм, який на початку моєї кар’єри інженера не пускав мене до себе в машину. Але зараз ми мчали автотрасою Харків – Суми, де ями були розміром з машину, яка в них потрапляла. Словом, якщо перед тобою їде машина, а потім раптом зникає, то не варто хвилюватися й думати про різні паранормальні явища, треба бути лише максимально уважним – попереду яма. Затягуй пасок безпеки, бо ти наступний.
Кінцевим пунктом нашої подорожі був занедбаний радянський елеватор, який викупив «дядя» та запустив механізми, людей і, як пізніше з’ясувалося, голубів. Правда, коли я побачив тих людей, то довго не міг зрозуміти, хто з них старіший: обладнання чи вони. Усю дорогу водій (до речі, теж непоганий чувак, віком десь так під шістдесят, невисокий на зріст, сивий, а звати його Нік Нік) лаяв усіх, окрім себе й мене. Мене він не лаяв тому, що я був поряд, але думав він про мене, напевно, так само, як і про інших. Йому постійно все здавалося дивним, потім він сам собі суперечив, знову ж таки сам із собою сперечався, доводив щось нам (мені й собі). Коротше, у мене зривало дах. Проїхавши так близько трьох сотень кілометрів, ми дісталися нарешті на місце призначення.
Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.
– Ти хто такой?
– Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України