Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
ще не скоро світила – довоєнний стаж і тюрми йому ніхто не зарахував.
Десь так на середині гри м’яч злетів високо-високо і в мить, коли сонце усім, хто спостерігав за м’ячем, засліпило очі, непомітно перелетів через двометровий облуплений мур, де розкинулось захаращене пустище з давно всохлими фруктовими деревами, які цупко обвив дикий виноград та обсіли ворони. Пролунав хрускіт сухого гілляччя, тихий шурхіт і все стихло. Хлопці уже збиралися лізти за м’ячем через мур, коли щось схоже на вітер сколихнуло сухими деревами, і м’яч раптом вилетів із того боку та впав на поле. Однак вітру не було, а дерева знову стояли непорушно, мов скелети у музеї. Гравці кинулися до м’яча і остовпіли: це не був їхній м’яч. Це був дивний м’яч, якого вони ще ніколи не бачили, а крім того він був старий, зачовганий, із брудними плямами і латками. Вони загукали учителя. Ревакович наблизився і відчув, як у грудях щось кольнуло, а відтак перехопило подих. Він упізнав м’яча, то був старий німецький м’яч із довоєнних часів. Він підняв його і побачив рештки витертого напису, з якого можна було упізнати лише окремі літери, але він знав, що це за напис – «Adidas». Нижче можна було розрізнити рік 1936 – саме з цього року фірма «Adidas» почала випускати м’ячі. Як він тут опинився і хто його пошпурив із-за муру?
Учитель пояснив хлопцям, яку реліквію вони тримають у руках, але залишилася загадка їхнього м’яча, їм його ніхто не квапився повертати.
– Там далі є вилом у стіні, – сказав Ревакович, – ходімо подивимося, куди пропав наш м’яч.
Пустище зустріло їх липким павутинням і криками сполоханого вороння, під ногами хрумтів хмиз, спурхували з трав’яних гущавин розгнівані комарі й мушки і вилися над головами, колишній сад геть здичавів, заріс і перетворився на справдешні джунглі, крізь які не так просто було продертися. А проте вони намагалися роззирнутися і відшукати м’яча, адже то був шкільний м’яч з інвентарним номером, і учитель за нього відповідав. Опинившись у саду, Ревакович відчув незрозумілу тривогу, яка опанувала ним, серце забилося так, мовби він щойно здолав сходи на п’ятий поверх. Він зупинився і спробував з’ясувати джерело тієї тривоги, але не помітив нічого вартого уваги.
Школярі пронишпорили по кущах добрих півгодини, озброївшись палицями та зазираючи під кожен кущ, але м’яча не було, зате до їхніх вух долинуло скавуління, тонке і пронизливе, воно долинало від руїн будівлі, що стирчала сірими облупленими стінами серед кущів і сухотних дерев. Вікна будівлі були давно вибиті й зяяли чорними дірами, але зсередини усе ще чулося оте дивне скавуління, і вся компанія рушила туди, не в змозі стлумити цікавості. Та коли вони проникли туди, де лежали купи цегли, тиньку і напівзотлілих дощок, то таємниця скавуління відкрилася дуже просто: то скавуліла єдина віконна рама, яка зосталася на одній зі стін, розгойдана невідомо якою силою, бо вітру не було.
У сусідній кімнаті, доволі просторій, вони побачили старі лави і столи, а на стіні – велике дерев’яне розп’яття густо подзьобане й посічене. Хтось