Нова стара баба. Лариса Денисенко
Читать онлайн книгу.
улыбаешься, а над мертвяками слёзы льёшь крокодильи».
Я тільки зараз збагнула, що Зойці на той час було тридцять років. Вона, завжди ширококоста, висока, йшла, ніби марширувала, вимахуючи здоровенними руками. Чорні тугі коси вкладала наче корону, посивіла рано, це й не дивно, бо спалахувала миттєво, переймалася усім і до всього мала справу. Її сиві хвилясті волосини нагадували мені громовиці, та й Зойка сама була мов блискавка. Певно, якби вона, як моя мати, працювала у підпіллі, її могли б так наректи.
Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.
Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.
Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.
Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».
Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.
Одного дня до нас прибули гостювати Ємиш та Настальче, з ними – їхня старша донька Марина. Дивно було бачити їх у цілком звичайному міському одязі, я збагнула: нізащо не упізнала б. Ми там усі маскувалися. Тварини, табірники, зневолені-вільні люди. Настальче роздивлялася мене, хихотіла, казала, якби побачила мене там у цій картатій сукенці з грайливою оборкою, пущеною подолом, та в білих босоніжках із квадратними підборчиками, вона б чоловіка тим самим рябчиком відхльостала, що нам у дар призначався.
Вони привезли сибірські скарби, мені подарували намисто, Зойка затарилася мороженою рибою, хутровими шкурками, ікрою, а також ще чимось, на що подивитися мені не дали. Згодом я дізналася: це було маленьке лайченятко. Зойка сумувала за Блоховцем.
Настальче розповіла, як один зайда минулого року знайшов тіло Паши Корабльова, а Ізабеллу звинуватили у вбивстві, тоді їй довелося вийти заміж за якогось табірного постачальника, смердючого мужлана, однак заради сина вона була готова витримати все. «Собачья у ней жизнь. Такую красу сморил, ирод».
Ми згадували тодішнє життя, плакали, навіть Зойка потайки терла очі носовичком, і я бачила, як тремтить її рука.
Наталі подарували шубку з хутра білок. Я почала нервуватися, раптом дитина