Восьма жертва. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
літом пішов із Градизька – пішов він також і з життя Уляни, наостанок проказавши, що не кохає більш дівчини. А вона й не повірилася йому, чомусь не повірилася й хоч як не страждала, а все запевняла Ярину, що неправду ж Альоша сказав і повернеться він ще неодмінно. А Ярина слухалася й тільки зітхала. Потім почала Уляна непритомніти час від часу, зранку нудилася, й темні очі Марусі загорілися недобрим вогнищем.
– Таки забрюхатіла…
Уляна пополотніла, вхопилася за свій ще плаский живіт.
– Мамо…
Раденчиха продовжувала пропікати доньку тим недобрим поглядом.
– Я вже казала, що не візьму до хати твого байстряти.
Темні очі Уляни наповнилися слізьми.
– Мамо…
– Мовчи, покритко клята! Й де ж ти вродилася на мою голівоньку такою оце повією… То Солоха може з солдатами вештатися, та з неї ж і дива немає, у такої матері, як та Тараниха, чи могло вродитися щось інше… Та й Солоха хитра лисиця – своїх походеньок на людські очі не виставляє, а ти…
Уляна тихо заплакала.
– Мамо, Альоша повернеться, й ми підемо від вас, повінчаємося, й дитя народиться в законнім шлюбі…
Раденчиха нахмурилася.
– Та чи збожеволіла ти чи що?
А Уляна, мов і не чувши слів матері, усе свого править про повернення Альоші, викликаючи у Ярини все більше страху того, що коли б сестра й справді була не пошкодилася розумом. А мати лютує й усе труїть Уляну, аби йшла до Стежихи, поки ще не вийшов час, й позбулася сорому, поки ще не пізно. Та Уляна з непритаманною їй упертістю затялася й дитя від коханого москаля свого зібралася полишити будь-що, й ніякі крики та погрози матері на неї не діяли, й хата їхня знову аж гуділася, мов той стривожений вулик від крику та лементу господині.
Й ось зараз нова сварка, тільки серце Ярини цього разу зачуло щось недобре.
Вбігла в хату й застиглася вражено на порозі світлиці – мати, наче геть збожеволіла, тицяла рогачем Уляну, котра лежала на долівці біля печі й плакалася, затуляючи своє ще пласке черево руками від материнської руки з важким рогачем, що коршуном тицявся в її тільце…
– Брешеш, вража дочко, я все одно позбавлюся твого байстрюка!
– Мамо…
Рука з рогачем знову піднялася, аби вдарити худеньке, беззахисне дівоче тіло, що зіщулилося на соломі долівки, й Ярина у ту ж саму мить кинулася стрімко до геть оскаженілої матері.
– Мамо!
Раденчиха кинула на старшу доньку злий погляд.
– Не втручайся, Ярино.
– Та чи ж вам розум геть відібрало! – вигукнула Ярина й схопилася за того рогача, та куди там – досить огрядна Раденчиха легко відштовхнула більш тендітну доньку, й наступної миті плече Ярини впік ярий біль – мати, геть не жалкуючи, вперіщила її рогачем так сильно, що дівчина застогнала від болю.
– А не смій матері на заваді поставатися, – просичала Раденчиха й знову налетіла на меншу доньку, мов хто її зурочив чи поглянув