Дорогий щоденнику!

      Пробач за поганий почерк!

      Писати важко навіть при такому яскравому місяці…

      Що я роблю?

      Що я роблю?!

      Що я роблю!

      Що я роблю…

      Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…

      Розділ другий

      Саксофон

      …Барс сказав, що можна підзаробити.

      Я сказав, що давно поклав на їхній довбаний оркестр, доки в ньому грає Фелікс, цей самовпевнений хвалько, об чию голову я зламав його італійську флейту і тепер щомісяця, за постановою суду, мусив відшкодовувати збитки у вигляді ста зелених на місяць.

      Але Барс сказав, що робить цю пропозицію саме через те, що Фелікс зламав палець і щонайменше з місяць не покаже носа в оркестрі.

      До того ж замовники конче вимагають у музичному супроводі вечірки таких мелодій, як «Little Flower», «Love Story», «Melancolie», «Don’t Make My Brown Eyes Blue» та інше подібне.

      – Сподіваюсь, старий, цю романтичну маячню ти ще пам’ятаєш? – знущальним тоном сказав Барс. – А оплата більш ніж пристойна: пару годин – п’ятсот євро.

      – На всіх? – спитав я.

      – Кожному, Ланце. Кожному! – сказав він.

      Я присвиснув, і моя доля була вирішена миттєво.

      Як з’ясувалося пізніше, не лише через гроші…

      Вечірка, за словами Барса, мала відбутися в приватному ліцеї для дівчат, що знаходиться поза містом.

      Доступ туди завжди був закритим і викликав купу пліток, чуток та вигадок. Ніхто в місті (та, гадаю, і в країні) напевне не знав, що там відбувається.

      Судячи з газет, то був найкращий елітний навчальний заклад, в якому виховуються «справжні леді для справжніх чоловіків». Принаймні так писала про нього «Світська хроніка», публікуючи весільні фото «сильних світу сього», на яких поруч із новоспеченими олігархами чи їхніми насмердюченими парфумами мажорами стояли дивовижної краси наречені – учениці цього ліцею. Чисті янголята. Без жодного штриха в фотошопі.