1984. Джордж Оруэлл
Читать онлайн книгу.
кого я шукав, – пролунав голос за спиною Вінстона.
Він обернувся. Це був його приятель Сайм із Відділу Досліджень. «Приятель», мабуть, не зовсім те слово. Приятелів тепер не було, були тільки комради; але компанія одних комрадів приємніше, ніж компанія інших. Сайм був філологом, фахівцем із Новомови. Він працював у величезному науковому колективі, якій працював над Одинадцятим Виданням словника Новомови. Маленький, дрібніший за Вінстона, з темним волоссям і великими опуклими очима, скорботними й глузливими одночасно, які ніби обмацували обличчя співрозмовника.
– Хотів запитати, чи немає у вас лез, – сказав він.
– Жодного, – з винуватою поспішністю відповів Вінстон. – По всьому місту шукав. Ніде немає.
Усі питали леза для гоління. Насправді у нього ще були в запасі дві штуки невикористаних лез. У партійних магазинах постійно зникав то один повсякденний товар, то інший. То ґудзики зникнуть, то нитки, то шнурки; а тепер ось леза. Дістати їх можна було таємно – і то якщо пощастить – на «вільному» ринку.
– Сам півтора місяця одним голюся, – збрехав він.
Черга просунулася вперед. Зупинившись, він знову обернувся до Сайма. Обидва взяли по сальній металевій таці зі стосу.
– Ходили вчора дивитися, як вішають полонених? – запитав Сайм.
– Працював, – байдуже відповів Вінстон. – У кіно, напевно, побачу.
– Дуже нерівноцінна заміна, – сказав Сайм.
Його глузливий погляд нишпорив по обличчю Вінстона. «Знаємо вас, – говорив цей погляд. – Наскрізь тебе бачу, прекрасно знаю, чому не пішов дивитися на страту полонених». Інтелектуально Сайм був несамовито ортодоксальним. З неприємною хтивістю він говорив про атаки гелікоптерів на ворожі села, про процеси й зізнання злодіїв думок, про страти в підвалах Міністерства Любові. У розмовах доводилося відвертати його від цих тем і наводити – коли вдавалося – на проблеми Новомови, про які він міркував цікаво і зі знанням справи. Вінстон трохи відвернув обличчя від допитливого погляду великих чорних очей.
– Красива вийшла кара, – мрійливо промовив Сайм. – Коли їм зав’язують ноги, по-моєму, це тільки псує картину. Люблю, коли вони брикаються. Але найкращий кінець, коли вивалюється синій язик… я б сказав, яскраво-синій. Ця деталь мені особливо мила.
– Наступний, будь ласка! – крикнула жінка в білому фартуху, з ополоником в руці.
Вінстон і Сайм сунули свої таці. Обом викинули стандартний обід: бляшану миску з рожево-сірою їжею, шматок хліба, кубик сиру, кухоль чорної кави «Перемога» й одну таблетку сахарину.
– Є столик, он під тими телеекранами, – сказав Сайм. – По дорозі візьмемо джину.
Джин їм дали у фаянсових кружках без ручок. Вони пробралися через людний зал і поклали свої таці на металевий столик; на розі хтось розлив соус: брудна рідина нагадувала блювоту. Вінстон узяв свій джин, секунду почекав, набираючись духу, і махом випив маслянисту рідину. Потім струсив