Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
і скільки може помагає нам. Певно, що всім помогти він аж ніяк не може, але і ми самі можемо щось зробити.
– А що саме? – пролунало запитання.
– Насамперед ми маємо знати, хто на нинішній день найбільше потребує помочі. Певно, що то є ті, хто вже давно втратив роботу і хто має малих дітей. Кажу ж, наша каса не є великою, але найбідніших ми можемо хоч якось підтримати. Але нам варто знати про всіх – і тих, хто ще нині має роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробітним. Тих, хто бажає пристати на мої слова, ми зараз запишемо і вже будемо мати на увазі. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша поміч, але треба бути готовим до всього!
Як з’ясувалося, тими, хто захотів, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всі прихожани церкви Святої Трійці. Щоправда, записували лише чоловіків і лише по одному з сім’ї. Іван Кандиба похмуро спостерігав за чималенькою чергою до столика, за яким сидів напарник адвоката Середи, і на його обличчі Василь Мороз помітив сумніви.
– Щось не так, вуйку Іване? – запитав він.
– Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна»… Сварилися так, що й війни не треба! – говорив Кандиба і признався: – Не люблю політики! А тут політика!
– Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь.
Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.
– Станемо! – сказав він і повів молодшого товариша до інших.
Черга просувалася досить швидко.
– Зараз найголовніше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.
Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.
– Як вас звати? – запитав незнайомий «писар».
– Мороз Василь! – відповів він.
– Звідки ви приїхали? – було наступне запитання.
– З Польщі. Львівське воєводство, Кам’янський повіт, ґміна Вишів.
Писар акуратно записав це у зошит.
– Скільки вам років?
– Двадцять сім.
– Сім’я є?
– Так, жінка Анна і двоє дочок.
– Працюєте?
– Ні.
Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.
Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки – значно старші, ніж Олусь і Марта, – з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.
Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:
– Не