Передмова

      Маючи намір викласти діяння флорентійського народу в його межах і поза ними, я перше хотів почати оповідь із 1434 року за християнським літочисленням, – з часу, коли дім Медічі, завдяки заслугам Козімо і його батька Джованні, досяг у Флоренції більшого впливу, ніж будь-який інший. Бо я вважав тоді, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє видатних істориків, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потім я уважно вчитався в їхні твори, бажаючи вивчити їхній спосіб і порядок викладу подій та наслідувати його, щоб заслужити схвалення читачів. І от виявилося, що перебіг воєн Флоренції з чужоземними державцями й народами вони справді виклали докладно, як належить, але стосовно цивільних розбратів, внутрішніх незгод і наслідків одного й другого вони багато чого зовсім замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож із цієї частини їхніх творів читачі не дістануть ні користі, ні задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що події ці видались їм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’яті поколінь, або тому, що побоювались образити нащадків тих, кого їм довелося б засудити. Такі причини – хай не гніваються на мене ці історики, – здаються мені зовсім не гідними великих людей. Бо коли в історії щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подій, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республікою, так це пізнання обставин, які породжують внутрішні розбрати й ворожнечу, щоб громадяни ці, навчені недобрим досвідом інших, уміли зберігати єдність. І якщо приклади того, що відбувається в будь-якій державі, можуть нас хвилювати, то приклади нашої власної республіки зачіпають нас іще більше і є ще більш повчальними. І коли в якійсь республіці панували неабиякі розбрати, то найвизначнішими були флорентійські. Бо більшість інших держав обмежувалися зазвичай однією якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до її загибелі; натомість Флоренція, не обмежуючись однією,