Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова
Читать онлайн книгу.
ся влити у вищирену пащеку самогон. Свиня хрипіла, самогон булькав і витікав, але господар був невблаганний. Десятирічний Степко стояв біля дверей на сторожі, нажахано спостерігаючи за потугами батьків.
– Хр-р-р… І-і-і-і… Уф-ф-ф… – просилася Фрося.
Світло маленького недогарка свічки коливалося в такт. На стіні збоку химерні чорні тіні витанцьовували свій чаклунський шабаш. З глибини хліва зблискували перелякані очі корови Красої і меншого підсвинка. Збуджено пофиркував кінь.
– Курвий син той наш кіт… Такого баняка звалив… – скрушно примовляв Іван.
Великий чавунний баняк упав і розколовся день перед тим, зіпсувавши звичний план тихого свинячого вбивства.
– Так би насадилисьмо баняк з попелом на морду – і тихо, і скоро, і горілка була б моя… Добре диви, сину, чи там нікого нема… А то дасть нємєц твоїм батькам по двадцять п’ять палиць по єдному місцю серед села, ще й свиню забере, – з придихом примовляв батько, вкотре перехиляючи сулію над свинячим рилом.
Хлопчик виглянув у шпарину: довгі лемківські хатини сусідів з осудом витріщалися темними вікнами. Здавалося, що всі не сплять, а напружено виловлюють незрозумілі звуки з полотна ночі. Знайомі за дня високі пагорби стали примарними чорними котами з вигнутими спинами і готувались до стрибка в бік їхньої хатини. Чіткі контури кущів і дерев перетворились на їхні пазури. Десь там, унизу, по-березневому шумлива річка Молочка розказувала всім, що робиться в їхньому хліві.
– Цо, боїшся? – відчула Зося синів настрій. Жінка кинула на Степанка усміхнений погляд. – Не бійся. Єще не длуго.
Куця померла п’яною, тихою і щасливою: дивна свиняча посмішка так і не зійшла з рила. Тварина не відчула гострого леза ножа. Її гарне ймення – Фрося – перейшло до схудлого за зиму підсвинка. Тепер настала його черга і сп’яніти, і отримати найголовнішу спадщину від Фросі Першої. Йван обережно зняв з вуха зарізаної свині кульчик – шматок резини з видряпаними числами – і переставив на вухо молодої свинки, кинув погляд на жінку, перехрестився. Дружина зосереджено кивнула. Їхня свиня не належала їм, ні корова, ані молодий підсвинок. У Волі-Розвинницькій, як і в Ярославі неподалік, як і в усій Польщі, уже другий рік усе належало війні. Перший рік війна взяла добре за горло. Але час навчив, як виживати…
Софія Дідич боялася війни. Боялася, що втратить свого Івана. Чи, може, й не втратить, а отримає каліку, такого, як старий Дозько з другого боку гори – неохайного одноногого лахмітника, що не міг ні зорати поля, ні накосити корові і в безсилій люті все норовив дати костуром по спині своїм дівчатам, котрі були і за коня, і за орача. Та й на ту бідосю і хлопці не поспішали в зяті йти.
– Та війна, що колись була, забрала не тілько ногу Дозька, а ще й щастя в його дівчат, – співчутливо переговорювалися селянки.
Новина, що знову почалася якась там війна, вийшла з єдиного сільського телефона у дворі старого графа Дідушицького й неспішно пішла поміж сотнею халуп по пагорбах.
– Кедись на війну коні забирали, – стривожилася сусідка, полька Мариля, бо її чоловік Тадеуш був їздовим у графа.
– …А коні і солдати їсти хочуть, – доповнив новину вдома Іван. – А ячменю маємо тільки для нашого коня.
– А цо, як тебе заберуть? А наша дитина що буде їсти? – Зосьці найбільше боліли рідні. – Та й поляки ще якусь роботу надибають, у графа на фільварку чи в Ярославі, а ми…
– Ми не одні такі, мати. А цо має казати Антон Пйонтка? – Іван сидів на лаві й мимоволі нервово стискував широкі шорсткі долоні.
Антон Пйонтка був мірилом власних достатків для кожного українця Волі-Розвинницької. То була межа, за якою не хотів опинитися жоден з трохи більше п’яти сотень місцевого українського люду. Ніхто не знав достеменно, скільки в нього дітей, бо й мало хто їх бачив. Улітку вони ховалися від цікавих очей за хатою, а взимку стояли по троє-четверо на кожному підвіконні трьох вікон довгої хатини в подертих сорочинах і сумно дивилися на тих одягнених і взутих однолітків-щасливців, які спускалися на санчатах з гір. Старі черевики перейшли Антонові від покійного діда. Вони бачили болото, спеку, швацьку дратву і пам’ятали перший поділ Польщі, а ще й, може, плавання Ноя. Щороку Антон перев’язував їх свіжими пасами зі свинської шкіри. Ті підсихали й стягували геть діряві черевики, Антон ледве пропихав у них пів стопи і смішно волочив ноги з виставленими порепаними п’ятами – тому й Пйонтка. Якщо була біда в усіх, то в Антона – біда чорна. Тепер її примара нависла над кожною сільською хатиною. Люди з острахом чекали новин. Десь за тиждень вересневий ранковий туман розігнала вантажівка з німецькими солдатами, що зупинилася перед маєтком графа, а за трохи під’їхало легкове авто з офіцером і приземистим чоловіком в окулярах з купою чемоданчиків. Графська прислуга побігла по селу скликати людей.
– Здається мені, цо то син нашого пана Михальчука, – нахилилась до Софії сусідка Мариля, полегшено зітхнула й перехрестилась.
Хоч офіцер був усміхненим і мило поплескував по плечку кожного з вісімнадцяти дітей графа, напруга в натовпі не спадала.
– Видиш, до графа єст добрий,