Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова
Читать онлайн книгу.
воювати і добре їсти, знаєте то? – не то спитав, не то ствердив солтис.
Натовп слухав низький упевнений голос Михальчука і не зводив очей з його чобіт. Гарні блискучі халявки, добротна м’яка шкіра – кращі ніж у графа…
– Тепер кожна хата мусить здати вісімсот літрів молока, двісті яєць і двадцять кілограмів м’яса – така вимога військового часу. Кожен місяць приїздитиме з Ярослава хтось із перевіркою. Ми разом ходитимемо по хатах і перевірятимемо, чи вся худоба на місці. Шкіри із забитої худоби будете возити до Ярослава, там за них даватимуть сахарин або горілку чи взуття, так що не працюватимете чисто задурно. Без мого відома і дозволу тепер не ріжете жодної свині чи теля: то буде злочин проти Третього рейху, зрозуміло?..
Натовп випустив дружне розпачливе зітхання і знов завмер.
– І не треба мені казати, кілько в кого ротів у хаті і в кого яка біда: в кожного діда своя бíда, всі то знаєте добре, і я таже то добре знаю, – наче читав людські думки солтис. – То треба зробити, як не хочете мати ще більшої біди, розумієте? Віднині жорнами зерно вдома теж не мелете – лише на млині – і десятину віддаєте…
Юрма застогнала вдруге.
– Холєра ясна, – не стрималась Анеля і закусила кінець хустки, щоб не сказати більше.
– Ну і щоби не малисьте спокуси не послухатися, то скажу вже і тут: кожна корова, кожна свиня буде мати кульчик на вухо з номером. Зловлю того, хто меле тихцем, – заберу і жорна, і корову. Заб’єте свиню без дозволу – всю тушу конфіскуємо… і двадцять п’ять ударів по голій дупі привселюдно. – Теофілій із запханими за широкий пояс пальцями дивився з-під лоба на людей.
Нові чоботи порипували, готові рушити в бік того, хто не згоден. Згодні були всі: то був переможець, за яким сила… і шкіряні чоботи.
– Пшепрашам пана солтиса… – деренчливий тоненький голос корчмаря порушив гіпнотичний стан натовпу. – А як хто не має ні корови, ні свиней, то як буде? – старий Давид звично терпляче всміхався, як до відвідувачів свого шинку.
Солтис запитально глянув на сина.
– А як то буде? – перепитав офіцер. Він наблизився до Давида і з відвертим презирством розглядав його й нечисленну купку євреїв. – А буде ніяк. Розумієш, юдо?
Давид втягнув голову в плечі й потупив погляд.
– Я дам, я дам, що зможу… – голос шинкаря затремтів.
– Що можеш? – глузливо перепитав офіцер. – Та не можеш, а маєш. Усе віддаси, все. Ну, але то трохи зачекає. Трохи, – підкреслив, і посмішка перетворилась на гидливу гримасу. – А тепер наш пан доктор має провести медичний огляд усіх жителів села, від десяти років і старших, – обернувся до приземистого чоловіка в окулярах. – Усіх, крім юдів, – додав, глянувши на старого Давида, і різко змахнув рукою в бік автоматників – кілька солдатів погнали євреїв до домівок.
– Добре, же ми худобу маємо, нє? – не стрималася балакуча Мариля. – Видиш, теперкай у них все заберуть.
Зіщулена Софія мовчки хитнула головою. Вона завжди була згодна зі всім