Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова
Читать онлайн книгу.
легка і напівпрозора, мов весняна хмаринка, вела юнаків за руки в небесну синь. Мить – і всі троє розчинились у вібруючому від спеки повітрі. За секунду сильний вибух струсонув повітря і змусив хлопчаків упасти додолу.
– Ото б були влипли-и-и… – протягнув Влодко, струшуючи з голови землю.
Зі сторони села вже бігли люди. Друзі поквапилися подалі від місця страшної пригоди. Увечері все село обговорювало ту подію. Шкіряні ремені з пілотів і цікаві залізячки люди порозбирали. Загиблих поховали під горою. Це була єдина військова подія, яка зайшла в Богом забуте село. Богом, але – не війною. Попри величезний хаос, який множився навколо, ця війна мала мільйони жалких щупалець, якими дотягувалася до кожного, хто дихав на цій планеті. Перетасовувала, жалила, забирала ім’я. Робила безіменними і жалюгідними…
Повітряний бій і падіння літака, відшліфовані сотнями розмов і сотнями домислів, потроху відсувались у комірки пам’яті. Однак той літак утворив вирву не лише в землі, а й у небесному покривалі над селом. Через неї тепер приходили тривога і сум’яття до людей: тихо спускалися темними тінями по небесній драбині і розтікалися по хатах. Непомітні за дня, вони терпляче сиділи в закутках душ, а вночі розросталися, стукали óбразами покійників у голови і змушували слухати й дивитися те, що зводило розум і мучило тіло. Сни, каламутні і страхітливі, впали на село, як зараза. В чоловіках наростала незрозуміла злість, яка пресувалася в тягар, що заважав жити і жадав виходу. Жінки просиналися мовчазні і стривожені. Кожна знала молитву, читанку і значення снів – набір для виживання, перевірений століттями. Ті сни віщували біду. Приглядалися, прислухалися, шукаючи таємні знаки поміж пустих балачок чи щоденних справ. Робота трохи заспокоювала. По обіді вже жартували. Увечері смутніли. Ночей почали боятися. Передчуття недоброго міцною павутиною обмотало село. І біда таки прийшла…
Солтис Михальчук, спітнілий і знервований, йшов селом. За ним – троє польських поліцаїв. Спинився перед хатою вдови Бульбашихи.
– Сюди, – штовхнув перекошені двері Філько. – Стефко, де ти є? – гукнув з порога.
– Тутечки я, – вигулькнула з-за рогу хати старша жінка, поправляючи волосся. – Щось страшно на тебе дивитися навіть, пане Теофілію, – зиркнула на поліцаїв збоку.
– Значить так, Стефко, – почав, глибоко вдихнувши, Філько, – де твій Остап?
– А що… що він зробив? – розгубилася Бульбашиха.
– Ніц не зробив. Клич його сюди, треба поговорити, – відвів очі вбік солтис.
– Поговорити… – Бульбашиха зробила крок у бік хліва, та розвернулася за мить. – Поговорити? Нема його зараз! Кажи, що треба, мені! Я його мати!
– Добре, скажу, – Михальчук глянув на поліцаїв і махнув головою в бік хліва.
Ті рішуче попрямували туди. Бульбашиха хапала ротом повітря, як риба, поки нарешті видала:
– Говори, Фільку, най ті шляк трафить, говори вже! Бо ніц доброго від тебе в тому селі ніхто вже не чекає! Говори!
Солтис