Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
по хазяйству, отоді й почитаєм.
По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть не дуже охочі до курива й ті не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посипані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на гніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.
Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз посередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам’ята, до якого залазив минулої неділі. Неквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку – набива собі ціну.
Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов’язково хтось із старших докине:
– Порозоряли церкви, от воно й одливається.
– Дак Бога ж немає! – кукурікне молодший.
Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.
– А ти там бував?.. Тож сиди і не рипайся…
– А хіба раніш посух не було?
– Були, та не такі.
Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:
– І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!
Тож молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.
Натомість заводиться інша:
– Не чували: солому скоро даватимуть?
– А тобі спати ні на чому?
– Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!
– Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.
– А то чому?
– Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гній на колгоспне поле одвези.
– А на город?
– А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…
– Та що ти його умовляєш? – втручається інший. – Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.
– Батькові своєму розкажи! – вже сердиться перший. – Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..
– Та я хіба що… То Твердохліб так сказав…
А молодший знов не витримує:
– А хіба в колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? І помідори, цибулю?
– На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі… А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою – принесеш тільки солі в гузні.
– Хо-хо-хо! І солити не треба!
– Смійтесь, смійтесь!.. Ось одберуть городи – будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!
– Та