Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..
– То й їдь замість нас! – буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.
Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.
– Бажаю вам, панове, щасливої дороги!
Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.
А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал – дивився спідлоба.
– Так от: дівчата – вон в оті двері, – показав рукою ліворуч. – А хлопці – вон у ті. – Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!
Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:
– І мені треба йти?
– Ні, ти почекай особистого запрошення! – відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: – Пішли, Сашо?
– Я Грицько, – не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.
– Ти що: й справді намаханий? – оглянувся на нього сусід.
Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п’яти, пішов за Сашком.
Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.
– Сюди! – сказав їм поліцай, що стояв у коридорі.
Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.
– Роздягайтесь!
– Зовсім? – аж злякався Грицько.
– Ні, тільки до шкіри! – реготнув поліцай.
Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.
Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.
– Забрали? – поцікавився Сашко.
Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.
– Слідуючий! – гукнуло з-за дверей.
Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.
– Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти…