Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Читать онлайн книгу.

Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Анатолій Дімаров


Скачать книгу
школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..

      – То й їдь замість нас! – буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.

      Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.

      – Бажаю вам, панове, щасливої дороги!

      Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.

      А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал – дивився спідлоба.

      – Так от: дівчата – вон в оті двері, – показав рукою ліворуч. – А хлопці – вон у ті. – Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!

      Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:

      – І мені треба йти?

      – Ні, ти почекай особистого запрошення! – відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: – Пішли, Сашо?

      – Я Грицько, – не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.

      – Ти що: й справді намаханий? – оглянувся на нього сусід.

      Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п’яти, пішов за Сашком.

      Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.

      – Сюди! – сказав їм поліцай, що стояв у коридорі.

      Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.

      – Роздягайтесь!

      – Зовсім? – аж злякався Грицько.

      – Ні, тільки до шкіри! – реготнув поліцай.

      Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.

      Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.

      – Забрали? – поцікавився Сашко.

      Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.

      – Слідуючий! – гукнуло з-за дверей.

      Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

      – Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти…


Скачать книгу