Польсько-радянська війна 1919–1921 рр.. Степан Борчук
Читать онлайн книгу.
Польщі. Вона нині могла стати на заваді більшовицькій навалі.
Події осені 1918 р. неухильно прискорювали наближення військової поразки Центральних держав. Крах старої довоєнної політичної системи світу вселив надію малим народам і націям Центральної і Південно-Східної Європи, що знаходились століттями під колоніальною владою імперіалістичних світових держав, на відродження та становлення власної державності.
Коли в 1918 р. зруйнувалась стара будівля Європи, то малі нації, які, здавалося, вже назавжди були викреслені з книги історії, знову з’явилися, розпочавши творення нових власних національних держав.
У цих умовах набирав сили польський національно-визвольний рух. Проте, навіть, найсприятливіші зовнішні умови не були вирішальним фактором у відродженні Польської держави. Їхнє співвідношення створило величезний шанс, використання якого залежало лише від самих поляків.
У жовтні – листопаді 1918 р. історичні шальки терезів були на боці поляків. І найважливішим було існування сильного, дуже добре організованого, хоч і диференційованого національного руху. Три великі політичні табори – центро-лівий табір, що підтримував Ю. Пілсудського, націоналістичний рух, керований Романом Дмовським, який тісно співпрацював із консервативними та християнсько-демократичними угрупуваннями, а також сильний селянський рух на чолі з Вінценти Вітосом – упродовж усієї війни, пропагуючи ідею незалежності Польщі, здійснювали різноманітні заходи щодо відродження Польської державності.
Ще однією передумовою, яка відкрила полякам шлях до успіху у відновленні власної держави, стала здатність політичних таборів, у тому числі й тих, що стояли на протилежних полюсах політичної сцени, до укладання політичного компромісу. Саме це дозволило різним політичним угрупування, що різнилися ідеологічно, упродовж перших років міжвоєнного періоду співпрацювати у справі творення і зміцнення фундаменту незалежності.
У вирішальні дні 1918 р. польська нація мала лідерів, які виявилися здатними повести її за собою. Серед них: Ю. Пілсудський, Р. Дмовський, І. Падеревський, В. Вітос, В. Корфанти, І. Дашинський. Пройшовши загартування в тюрмах, на засланнях, у повсякденній роботі в еміграції, будучи різними за своїм соціальним корінням і політичними вподобаннями, часто вороже налаштовані один проти одного, вони зуміли відкинути розбіжності та консолідуватися в ім’я відродження Польської вітчизни.
Більшість тогочасних польських істориків та політиків були переконанні у необхідності відродження Польської держави в історичних кордонах Першої Речі Посполитої (які включали в себе Вітебськ, Смоленськ, Київ і далі на схід – ред.). Представники різних політичних таборів лише по-різному вбачали шляхи відродження незалежної Польської держави.
11 листопада 1918 р. світова спільнота зітхнула з полегшенням – завершилась Перша світова війна. Цього ж дня особливі відчуття переповнювали