Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
червоногвардійців з винтовками, оточили Олеся й повели.
«Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все одно? Все одно помирати. Прожив би ще десять років, прочитав би ще з п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жінками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жаліти. Ні, ні! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Богові… так».
Олесь почав: «Отче наш», але зараз же його перепинили суворим окликом:
– Скидай пальто!
Олесь розстебнувся й кинув пальто на сніг. Морозне повітря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергії. Хотілось потягнутись добре, випростатись, плигати, бігти, щоб не змерзнути.
– Руки назад!
Зв’язали руки й поставили до стінки.
– Очі зав’язати?
Олесь скупчив усю силу волі й відрікся. Він хотів дивитись на обличчя тих, хто буде стріляти, але не зміг; неприємне почуття від наставлених на його рушниць, а також свідомість того, що ці рушниці будуть стріляти, покорчили його, й він одвів погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардієць, який стояв проти нього, цілився йому саме в голову. Олесь перевів очі на небо.
«Вже більш ніколи не побачу. А всі ще будуть жити… А я? За що? Може, впасти навколішки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то мені все одно. Повзати, цілувати вбрання… Та що це я? Збожеволів? Господи, дай сили!»
Голова горіла, тіло кусав мороз.
– Раз!
– Що це? Команда? Стріляють за третім разом.
Олесь глянув убік і побачив комісара; той командував, червоногвардійці тільки цілились.
«І як у їх руки не задубіли? У мене вже німіють».
Олесь поворушив пальцями за спиною.
«Вже скомандували раз… Ой! Може, бігти? Уб’ють. Спробувати? Ні, буду стояти. А може, пригнутись та побігти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж боляче помирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз… ще два, а потім кінець».
Олесь прикусив долішню губу, щоб не закричать або не завити від жаху, тупої розпуки й чорної туги. Серце колотилось занадто міцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволі, але дуже прудко гнало кров по тілу, так прудко, що Олесеві було важко дихати. Вдаре й стане. Потім знову вдаре так, що затремтить все тіло, болюче задзвенить у вухах і зашумить у голові – й знову спиниться.
– Два!
Серце похапцем пручнулось і боляче вдарило. Перед очима замиготіло. Олесь напружено подався трохи вперед і завмер в цім русі чекання. Коліна тремтіли. В голові була одна думка:
«Зараз, зараз, зараз…»
Увесь він – одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: він боявся прослухати команду «три», жахнувся, що залп застане його несподівано. Жили на обличчі надулись, очі були розтулені до краю, вуха трошки піднялись, зуби зціпились. Всі почуття сконцентрувались на чеканні слова «три».
– Відставить! Вночі розстріляємо, – гучно крикнув комісар, і всі гвинтівки опустили. Червоногвардійці з реготом підійшли до Олеся, котрий застиг у напруженій позі, і розв’язали