Камiнна душа. Гнат Хоткевич
Читать онлайн книгу.
то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрі ґазди,
Файна йка дівчина?
– Та ци ти, Мухо, дівка, ци таки молодица? Бо шош не виглєдаш ми на молодицу.
– Ає! То би ті в уплітках було файно та в згарді.
– Ей де! – сміялася Маруся. – У вас молодиці краще ходять, як дівчата.
– Бо то так і треба. Дівка шо? В дівці смаку нема, – і баби реготали.
Тим часом скінчилася служба в церкві. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, ішов до хати, наскоро полагоджуючи всі справи і щохвилини повторяючи:
– Люди добрі! На Бога, дайте мені чистий спокій. Бо ви сте харчували, як зіходили до церкви, а у мене ще й горобець у роті не наслідив.
Але гуцули не звертали уваги на ці моління. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зіходити з верхів, і неділя була єдиним днем, коли можна було полагодити всі справи: і що дотикалися душі, і що зв’язані були з потребами тіла. Купувалася сіль, олій, усєчинá; упорядковувалися відносини з властями – словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днів наперед.
Найбільше допікали о. Василеві баби. З ними він ніколи не міг дійти ладу, а надто на перших початках, коли майже нічогісінько не розумів, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхів частіше, бували й на долах, ходили різними цáрами, а баба що? Сидить собі на своїй «тєчірі» і говорить так, як на цій «тєчірі» говорили дід її, й прадід, і всі попередні покоління на тисячу літ назад. А що на другій «тєчірі» говорили «май інакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.
– Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак[6] си провéргли – а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.
І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що «загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали».
– Коли ж то було?
– А сночі, їгомостику, сночі.
– Що це значить «сночі»?
– Та… ніби сночі, сночі, ади… Саме у завлєги…
І тому тепер, забачивши, що молодиці купою стали йому на дорозі й чекають, о. Василь хитрим способом хотів обминути ґаздинь, але вони посунули за ним. Тоді він узявся їх переконувати, що для цілого всесвіту буде ліпше, коли вони цю справу відложать на слідуючу неділю.
– Та ми нічо не маємо до рахунку, прошу їгомостя. Лиш тут онна молодичка… аби-сте були ласкаві приймити та й зговорити шос.
– Я не маю часу, я не маю часу. Бійтеся Бога, люди добрі! Ви вже харчували, а у мене ще й дрібки у роті не було.
– Та вже, їгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхів тіцький світ ішла.
– Що ж там у неї пильне таке?
– Нехай сама вповіст, – і випихали Марусю наперед.
Зашарена, усміхнена, стояла вона напереді, перебираючи запаску пальцями, і дійсно, було на що залюбуватися.
О. Василь протирав очі зі здивовання.
– Ти?.. Що?.. Що то має значити? Що то за маскарада така? Звідки? Хто тебе вбрав? Геть мені скидай! Цю ж хвилю!
Але тут уже всі гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навіть ґазди.
– А
Відтак.