Будинок на Аптекарській. Ольга Саліпа
Читать онлайн книгу.
залізничною станцією. А десь після війни село приєднали до тодішнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’яті дитячі спогади. Тато вечорами любив їй розповідати про місто. Часом навіть кликав допомагати йому складати кросворди.
Дівчина встала і підійшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкреслені на рівні клітинки і дрібно списані татовою рукою. Невже комусь досі потрібні всі оці кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, він міг їх складати просто для свого задоволення.
Допила одним великим ковтком каву, взяла наплічник, що від учора лежав у кутку, кинула туди документи, гроші. Хтозна, що іще може знадобитися. Про всяк випадок дістала з шуфляди в’язку заіржавілих ключів, що могли відчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на підлогу зі слідами від крейди.
– Треба буде тут помити, – сказала сама собі.
– Ти завжди говориш із собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотніла.
– А ти завжди всіх лякаєш?
– Пробач, я ненавмисне.
Чоловік стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками кави і прозорою коробкою із чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тістечка і жбурнула в холодильник.
– Ну, Уляно, не ображайся.
– Мене ніхто й ніколи так не називав! – кинула спересердя.
– Як так?
– Уляною.
– А як називали?
– Жартуєш? Сам знаєш. Ляна я. Уляна – лише в паспорті.
– Та знаю, звісно, знаю, – посміхнувся Іван. – То в мене жарти такі. Проїхали, – простягнув їй стаканчик з кавою. – А от чи ти любиш каву з цукром – не знаю, тому раптом що – стіки в мене в кишені, – випнув стегно.
Ляна завагалася, бо третя порція кави за ранок – трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку і сьорбнула напій:
– Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хіба в дорозі.
– Кудись зібралася? – Іван кивнув на наплічник.
– У татів магазин. Хочу глянути, що там і як.
– Окей, я підвезу.
Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.
– Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати і вимив підлогу в моїй, – дівчина затнулася, – у татовій квартирі.
Іван опустив очі. «Нічого собі, – подумала Ляна, – такий великий і сильний, а засоромився».
– Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?
– Просто піти. Ми навіть не друзі.
– Облиш. Друзів дитинства не забувають. Чи ти, – Іван пильно глянув Ляні в очі, – чи ти таки мене забула?
Дівчина відвела погляд.
– Не забула, все ок, – бо правду казати було якось незручно. – Але в магазин поїду сама, – Ляна перекинула через плече рюкзак і пішла до виходу.
– Дозволю собі нагадати, що звідси на Гречани їздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку ніде впасти. Звісно, якщо ти не хочеш їхати з пересадками.
Дівчина зупинилася й