Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
присутність, як необорна спрага. Дівчина бачила їх у сні – ними вкриті були цілі поля, гори, круті взбережжя річок, де вона ходила, але, доторкнувшись до їх пелюсток, вона замість м’якості почувала ріжуче лезо, колючі заховані терни, що ранили в кров її долоню. І ці рани приймала її душа. «Може, я хвора?» – думала вона. Та й справді, вона слаба була на ту ніжну й непереможну недугу, що таїться в надрах землі й людського тіла, за переказом із землі повсталого, – на недугу прагнення до сонячного палу, що без кінця обертає плодющу вогкість життя.
До приїзду Дмитра й до візиту нового знайомого Марта поставилася цілком байдуже. «Все це не те, не те», – подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселої і чемної господині, але нові гості за розмовою ніби про неї й забули. Тоді й вона перестала на них зважати. Кімната щораз більше сповнювалась тютюновим димом, що поволі облягав лампу під скляним абажуром у формі тюльпану. Кутки в кімнаті потемніли, і дівчині починало здаватись, що вона далі й далі відсувається від людей, що коло неї сиділи, і з тої далечі бачила їх так, як краєвид, коли на нього глянути в широкий кінець біноклю.
– Благословіть форточку одкрить, – сказав до неї кооператор. – А то тут газова атака.
Марта здригнула.
– Відчиніть краще грубку, однаково витягне, – сказала вона. – Ви вже все, товариство, переговорили?
– Ми торкнулися багатьох питань, – сказав Славенко, – але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче відомих, не вважав за потрібне заперечувати моїх тверджень, хоч і не погоджувався з ними.
– Бо ви казали не те, що думаєте, – похмуро сказав Дмитро.
– Ви берете на себе невдячну роль читати в моїй душі, – зауважив Славенко.
Йому ніхто не відповів, і небезпека мовчанки раптом повстала в кімнаті. Але Славенко не дав їй поширитись і промовив, підводячись:
– За тим, товариство, дозвольте дякувати за приємно згаяний час та перепросити наприкінці, що я прийшов незапрошений і, може, навіть перешкоджав своєю присутністю.
– О, ні, заходьте й далі, будь ласка, – сказала Марта.
– З радістю скористуюсь вашим запрошенням при першій же нагоді, – відповів професор, і дівчині прикро стало від пихуватості його тону. «Чому він зневажає нас?» – подумала вона.
– І я теж, Юрію… я теж піду, – сказав Льова.
Вони вийшли разом, і Славенко сказав на вулиці:
– От маєш живий приклад вечора, загиблого в недоцільних балачках та порожньому змаганні. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце світяться вікна, то скрізь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стільці, а на них люди, що сидять, курять і розмовляють. Це зветься «бувати в товаристві». І, звичайно, ми скрізь побачили б одну з безлічі дівчат чи жінок, круг якої це товариство купчиться, як ошурка коло магніту. Все це старе, друже, як світ, і нудне без краю; це є нікчемне повторювання того, що безліч разів уже повторювалось… Цей вечір, коли хочеш, надзвичайно виразно показав