Три мушкетери. Александр Дюма
Читать онлайн книгу.
герцога Бекінгема в Парижі.
– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.
– Мені подобається, як він говорить, – зауважив Атос. – Його провінційна говірка тішить мене.
– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обізвався Араміс.
– Послухаємо Араміса! – вигукнули друзі.
– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким іноді раджуся, пишучи наукові трактати…
Атос усміхнувся.
– Він живе самотньо, у тихому кварталі, – вів далі Араміс, – відповідно до своїх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…
Тут Араміс замовк.
– Ну? – в один голос спитали його слухачі. – Ви саме виходили від нього, коли…
Араміс увесь зіщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражається на якусь несподівану перешкоду. Але очі його приятелів уп’ялися в нього, всі напружено чекали продовження розповіді, і відступати вже було пізно.
– Річ у тім, що в цього богослова є племінниця… – вів далі Араміс.
– Он воно що! У нього є племінниця! – перепинив його Портос.
– Дуже поважна дама, – пояснив Араміс.
Троє мушкетерів зареготали.
– Ну що ж, коли ви регочете і сумніваєтеся в моїх словах, – обурився Араміс, – я рішуче відмовляюся розповідати далі.
– Ми віримо вам, як магометани вірять у свого пророка Магомета, і німі, як гробниці фараонів, – заспокоїв його Атос.
– Гаразд, тоді слухайте, – знову заговорив Араміс. – Ця племінниця інколи провідує свого дядька, і вчора я випадково зустрів її там. Мені довелося запропонувати їй свої послуги і провести її до карети…
– Ого! В неї навіть карета є, у племінниці богослова? – перебив його Портос, однією з невиправних вад якого було невміння до кінця вислухати співрозмовника. – Непогане знайомство, мій друже.
– Портосе, – сказав Араміс, – я вам уже не раз говорив: ваше невміння тримати язик за зубами не кращим чином позначається на ваших стосунках з жінками.
– Панове, панове, – вигукнув д’Артаньян, у голові якого вже почала вимальовуватися загальна картина цієї історії, – справа серйозна! Облишмо жарти, якщо це можливо. Далі, Арамісе, далі!
– Раптом якийсь чоловік, високий, чорнявий, з манерами дворянина… одне слово, дуже нагадує вашого незнайомого, д’Артаньяне…
– Можливо, це він і був, – зауважив д’Артаньян.
– Цілком можливо, – погодився Араміс. – У супроводі п’ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли кроків за десять од нього, підійшов до мене і дуже ввічливо мовив: «Пане герцог, – сказав він мені, – і ви, пані», звертаючись уже до дами, яка спиралася на мою руку…
– До племінниці богослова?
– Та помовчіть, Портосе! – невдоволено буркнув Атос. – Ви просто нестерпні.
– «Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати галас», – так сказав цей чоловік.
– Він подумав, що ви Бекінгем! – вигукнув д’Артаньян.
– Напевне, – відповів