Святополк ІІ Ізяславович. Сергей Грабарь
Читать онлайн книгу.
біле покривало-намітку, що спадало на плечі. – Підійди ближче, дитя моє, не стій у дверях.
Пракседа пройшла до середини зали й зупинилася. Чоловік у плащі зробив кілька кроків назустріч.
– Ти знаєш, хто я? – запитав.
Він зняв плащ, кинувши його на лаву. Допитливий, гострий погляд чорних очей пронизав молоду вихованку.
– Здогадуюся, Ваша Величносте, – Пракседа у покорі схилила голову.
– Люба княгине, перед тобою мій рідний брат, імператор Святої Римської імперії Генріх ІV, – абатиса шанобливо вклонилася.
Генріх і собі схилив голову. На якийсь час запанувала тиша, раптом порушена з глибини зали.
– Великий імператоре, дозволите сказати слово? – подав голос сивий чоловік.
Він був одягнений у білу сутану, підперезану широким фіолетовим шовковим поясом, на голові мав пілеорус, фіолетову шапочку, що покривала тонзуру.
– Звісно, отче Пасхалію. – Імператор зробив жест у бік священника. – Це мій духівник, територіальний прелат і, маю надію, у скорому часі Його Святість Папа Римський – отець Пасхалій.
– Я хотів запитати, дитя моє, звідки Ви родом? Хто Ваші батьки? У Вас таке нетипове для наших земель обличчя. – Священник наблизився до Пракседи.
Молода княгиня подивилася на імператора та абатису. Ті схвально кивнули, даючи дозвіл на відповідь.
– А дівчинка добре вихована, – прошепотів Генріх, схилившись до сестри.
– Я ж тобі казала…
Імператор ще раз кинув пильний погляд на руську княгиню. Вона була вродлива, але якоюсь незвіданою вродою: мала карі, з розкосинкою очі, вигнуті тонкі брови, обличчя кругле з трохи випуклими вилицями, що надавало тій округлості відчуття загадковості, невеличкий носик та чуттєві, повні вуста. З-під намітки вибивалася прядка темно-коричневого волосся.
Пракседа підвела очі. Погляди імператора та княгині зустрілися: щось несподівано тепле прокотилося тілами обох. Пізніше, згадуючи цю мить, Пракседа завжди відчуватиме, як втаємничене тепло раз по разу трепетно зігріватиме ізсередини.
– Народилась я на Русі – землях, що лежать на північному сході від вас. Батько мій – Великий князь Всеволод, син Ярослава. Тож я онука Великого Ярослава Мудрого. Матір мою звуть Анною, але, скоріше за все, це її християнське ім’я. Вона походить зі знатного роду кипчаків – половців. Навчила й мене їхньої мови. Я знаю латину, усього мов п’ять-шість – нас при княжому дворі добре навчали.
– А германські знаєш? – запитав Генріх.
– Трохи тут навчилася, – відповіла Пракседа однією з говірок.
– Молодець! – у захопленні вигукнув імператор. Генріх ІV був людиною жвавою. Рішення приймав миттєво. Зараз він не відводив очей від молодої княгині – вона йому не просто подобалася. – Я чув, ти не так давно стала вдовою. Вибач, звичайно, тобі, мабуть, болить?
– Та не дуже, я свого чоловіка мало знала, – відповіла і знітилася, зрозумівши, що сказала дурницю.
Всі усміхнулися, а