Ім’я рози. Умберто Эко
Читать онлайн книгу.
type="note">[66]», – що повторювалося у трьох різних рядках, виринали три звірині постаті з людськими головами: дві з них єднались у цілунку, причому одна вигнулась додолу, а друга – догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мініатюру в тім місці має виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.
Коли я гортав сі сторінки, німе захоплення змагалось у мені зі сміхом, бо хоч сусідували вони зі священними рядками, постаті сі нестримно схиляли до веселощів. А брат Вільям, який теж розглядав їх з усмішкою, зауважив:
– Babewyn – ось як звуть їх на моїх островах.
– У Галліях їх називають бабуїнами, – мовив Малахія. – Справді, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пізніше студіював його й у Франції. Це бабуїни, себто африканські мавпи. Фігури світу навиворіт, де будинки стоять на кінчику шпиля, а земля здіймається над небом.
Я згадав собі кілька рядків, які чув колись рідною говіркою, і не міг стриматися, щоб не проказати їх:
Aller Wunder si geswigen,
das Herde Himel hat uberstigen,
daz suit ir vur ein Wunder wigen[67].
І Малахія підхопив, цитуючи той самий вірш:
Erd ob un Himel unter
das suit ir hàn besunder
Vur aller Wunder ein Wunder[68].
– Молодець, Адсо, – вів далі бібліотекар, – справді, ці образки розповідають про землі, куди можна дістатися верхи на голубій гусці, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмеді женуться у небі за соколами, раки літають з голубками, а трьох велетнів, спійманих у пастку, дзьобає півень.
Бліда усмішка освітила його вуста. Тоді інші монахи, які дещо боязко слідкували за розмовою, від серця розсміялись, немов чекали на бібліотекарів дозвіл. Він спохмурнів, а вони й далі сміялися, вихваляючи вдатність бідолашного Адельма і показуючи один одному найнеймовірніші фігури. Всі ще сміялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий і суворий:
– Verba vana aut risui apta non loqui[69].
Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зігнутий під тягарем років, сивий, як голуб, не те що волосся – навіть обличчя й зіниці його були сиві. Я зрозумів, що він сліпий. Голос його все ще був гучний, а кінцівки міцні, хоч тіло вже дещо заклякло від ваги літ. Він утупився у нас очима, ніби й справді бачив, і потім я не раз помічав, що він ходить і розмовляє так, ніби все ще володіє даром зору. Але тон його голосу міг належати лише тому, хто володіє даром пророцтва.
– Цей шанований за вік і мудрість чоловік, якого ви бачите, – Хорхе з Бурґоса, – мовив Малахія Вільямові, показуючи на новоприбулого. – Він найстарший з усіх у монастирі, крім Алінарда з Ґротта-феррати, і саме йому дуже багато наших ченців звіряють свої гріхи у таїнстві сповіді. – Тоді повернувся до старця: – Чоловік, що перед вами, се брат Вільям Баскервільський, наш гість.
– Сподіваюсь, ви не розсердились за мої слова, – різким тоном сказав старий. – Я чув, як дехто тут реготав із сміховинних речей, тож нагадав їм одну із засад нашого правила. Як каже псалмопівець, той,
Пустослів’ю і смішкам віддаватися не личить