Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
спорудження через болото дерев’яного настилу до Сорочина; невістка Оксана цілими днями пропадала у школі, готуючись до навчання з вересня, внучка Катруся увесь час допомагає мамі, й Смолярі вже серйозно подумували, щоб відправити дівчину в учительську семінарію. Поки всі зібралися вдома, Олена вже встигла нагодувати Михайла, наговоритися за всі роки, що він не був вдома, і навіть відійти від першого радісного усвідомлення того, що до неї приїхав син.
Зустріч з батьком і молодшим братом вийшла також теплою та зворушливою. Дізнавшись, що мати вже нагодувала дорогого гостя, Яків невдоволено скривився, але таки підійшов до креденса і дістав звідтам пляшку доброї гари. Побачивши це, Михайло засміявся.
– Тату, ви хочете мене споїти? – насмішкувато запитав він.
– Чого ти так подумав?
– Та пити то я буду, але закусувати вже не влізе. Мама мене загодувала.
– Та яке там загодувала! – сплеснула руками Олена. – Ти став таким худим! Жінка зовсім не годує?!
Михайло знову усміхнувся. Напевне, такі слова говорить кожна мати, коли її син приїздить додому після великої перерви.
– Ну вічно ти, мати, робиш всьо поперек мене! – удавано насварив Яків Олену.
І вже до Михайла:
– Нічого не поробиш, сину, треба з’їсти ще раз!
Той погладив себе по чималенькому животі і скрушно зітхнув.
Не встигли сісти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привітання і навіть знайомство, бо коли Михайло приїжджав останній раз, Кость ще тільки служив у війську і навіть не подумував про те, щоб женитися.
– Щось ти, Михайле, довго не приїздив до нас! – осудливо сказав Яків. – Обідивсьи чи як?
– Та чого там обіжатися? – відказав Михайло. – Певно, що міг сказати, що робота, нема часу і всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотні відмовок, щоб не поїхати.
– Але все-таки вибравсьи? – запитав Кость.
Михайло усміхнувся:
– Та не повірите – знову через роботу! Мав потребу приїхати до Львова, а коли вже зійшов на Головному двірці, то подумав, що до Кам’янки не так далеко, то чого б не відвідати своїх?
І хоч у мові Михайла було багато польських слів, а Львів та Кам’янку інакше як Львув і Камйонка він не називав, усе ж було приємно слухати сина, котрого не було так довго.
– Як там твоя Катерина? Діти? – допитувався батько.
– Здорові! – відповів Михайло. – Кася помагає мені продавати в склепі, а діти вже виросли. Тадеуш поїхав до Варшави вчитися в гімназії. Я якраз відвозив його, бо їхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до університету.
Останні слова Михайло сказав з особливим піднесенням.
– А дочка? – поцікавився Кость. – Ще не замужем?
– Аґнежка? Та їй тільки п’ятнадцять років! Ще рано!
Розмови продовжувалися, але Оксана і Катруся у ній участі не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною і якщо для невістки