Галай мовчав, бо знав, що, почувши слово наперекір, Вербун прив’язне до нього години на дві. А так він лише вилає його добре, почне гасати по кімнаті та махати в повітрі стиснутими кулаками.

      І врешті побіжить до Наталі.

      Повернувся Шаптала до міста з новим жалібним настроєм. Ні благання матері, ні безпешний вигляд батька, якого вже, здавалось, нічого не обходило, не вплинули на Шапталу. І всі пригоди на селі були легенькою хмаринкою, що одразу ж розтанула в проміннях його душі. Від минулого лишились затерті образи, що не викликали хвилювання.

      Їм опанував щемлячий потяг до світу. Він поставив тавро на минуле і виходив у життя мовби вперше, у те таємне життя, якого не знав і якому мусів віддатися. Виникали надії, легенькі, як тріпотіння крилець бабки, невідомі доти сподівання влади над собою, – але все неоформлене, і все це ще більше турбувало його та тягнуло до людей.

      Він був певний, що повинен віддати комусь своє життя во ім’я мрії. Тому-то став надзвичайно обережним до себе. Мовби він лише тимчасово володів своїм тілом та думками і мусів незабаром передати їх тому, хто прийде панувати ним. Став він більше спати, ніж звичайно, хоронився від протягів, яких ніколи не боявся і, хоч було вже зовсім тепло, не починав купатися.

      Щоранку виходив Шаптала з хати і блукав по вулицях. І щобільше скупчувалось на них народу, щобільше гомону й стуку нависало в повітрі, то розхвильованішим почував себе Шаптала. Адже ж з натовпу мала вийти людина, якій він буде коритися. Він шукав. Придивлявся до облич, що миготіли перед очима, ходив довго, з вулиці на вулицю, і дріж проходила йому по тілу, коли візники гукали на нього, або дзвоник трамваю несподівано бринів йому коло вуха.