Торговиця. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
щойно я впізнала його голос!»
«У поліцію, в поліцію біжіть!» – заметушився Антошко, та перекричала його Нуся:
«Поліція їм ще й допоможе, це ж Казьо з батярами на Олеся напав!»
І з цими словами вибігла надвір.
Не пам'ятаючи себе й не усвідомлюючи, що діє, Нуся побігла вниз вулицею й, допавши до фігури, протиснулася у тлум напасників, які гамселили зваленого Олеся, кидалася на них, немов розлючена кішка на оскаженілих собак, виривала жмутками волосся з голів, дряпала обличчя, істерично верещала, й налякані батяри розступилися. На допомогу Нусі бігла пані Емілія з кухонним гачком у руці й пан Антошко, спотикаючись, помахував погрозливо молотком, що його прихопив з собою, а тоді нападники розбіглися, залишивши самого Казя біля фігури. Й він стояв перед батьками розгублений, закривавлений на лиці.
Антошко потермосив його за оборки й прошипів:
«Марш додому, негіднику!»
А Нуся в той час припадала до Олеся, який лежав долілиць на землі, повернула його на спину й прислухалась, чи дихає…
Олесь прийшов до пам'яті, розплющив очі, й здалося йому цієї миті, що то карпатська амазонка з оповідок Вінценза – Оленка Шкіндова, яка прорвалася на коні крізь жандармські застави, прилинула тепер із опришківської свободи, щоб йому допомогти й життя врятувати. Й коли у його очах розвіялося мрево, він упізнав дівчину й прошепотів:
«Дякую тобі, Нусю…»
Антошко й Емілія подалися з Казьом додому. Нуся допомогла Олесеві підвестися, він підійшов до узбіччя дороги, помив під сифоном обличчя й сказав до дівчини, яка брала його під руку, щоб провести:
«Я сам піду, нічого страшного не сталося, дурниця…» – він наче виправдовувався за те, що з ним трапилося, й пішов вулицею, не оглядаючись.
Пані Фросина заламала руки, побачивши сина з синіми басаманами під очима, а батько геть сторопів:
«У яку ж ти катавасію потрапив, синку?»
«Та це на Мнихівці напала на мене зграя недоростків, а чому – не знаю… їх було багато, ледве вирвався з-поміж них…»
Штефан Шамрай згадав засторогу Антошка і втямив, що означали крики, які долинали з-над Пруту до Каштанового провулка. Та цієї миті він боявся дізнаватися правду: як буде після цього дивитися йому в очі сусід і якої сатисфакції повинен Шамрай від нього вимагати…
Олесь не ходив на лекції два дні, і Юрко Сербин, який сидів з ним за однією партою, запитав педеля, що трапилося з його сином.
«Трохи занедужав, – відказав Штефан Січкарня, не дивлячись хлопцеві у вічі. – Можеш провідати, йому вже краще».
Побачивши підпухлі очі товариша й синяки на його обличчі, Юрко зрозумів причину Олесевої хвороби й мовив, посміхнувшись:
«Відбулися й твої хрестини?… Не дивуйся, ти не перший, давно вже вештаються по Місту фалангісти, як вони себе називають. Нападають на українців. Були вже випадки на Косачівці і в Дядьківцях, краще тепер не розмовляти вголос по-нашому. Є серед фалангістів і польські гімназисти. Ти нікого не впізнав?»
«Не роздивився, було темно… – Олесь відвів