Торговиця. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
сни, і марення, і гріховну хіть до обраниці, без якої хлопцеві з цієї миті стало невміч уявляти своє подальше життя.
…Олесь Шамрай і донині добре пам'ятає розмову двох пань бальзаківського віку яку підслухав, коли повертався додому від бляхаря…
Пані Ганя і пані Аделя мешкали на Каштановому провулку в будинках навпроти і щоранку підходили одна до одної на середину дороги для пльоток – так починалася у них кожна Божа днина: обидві пані із самого досвітку прострілювали пильним зором вуличку – навіть горобець не пролетів би не поміченим.
«Виділи-сьте, пішла собі вертидупа й гадає, що її ніхто не уздрів, а я бачила ще вчора, як вона заходила, коли стемніло, до дому пана професора». – На обличчі пані Гані лягла тінь прикрого згірчення.
«Не шкодуйте козі лісу, – добродушно відказала пані Аделя, й мрійливість заволокла її очі. – Зробили собі добре та й розійшлися, що нам до того…»
«Але який встид!» – не здавалася пані Ганя.
«Ніколи-м не мала то за встид, Ганю. То такий цімес, який ніколи не приїдається. Але що вже нині згадувати: було та й ся минуло. А я, лише вам признаюся, кожного року відзначаю як найбільше моє свято той день, коли-м втратила цноту…»
«Соромотні, як подумаю, ті ваші празники. Я ніколи не мала замилування до мужчин… І не називайте мене панею, бо я найсправедливіша на світі панна».
«Як мені вас жаль, панно Ганю… Але покиньмо балакати про пусте, скажіть краще, що чули-сьте цієї ночі по радіо: є якісь політичні новини?»
«А є, ще й яка! Вбили Пєрацького!»
«Ов-ва, а ви журитися жіночим маєтком панни Москалівни! То чого ми тут стоїмо, ходім слухати ваш апарат…»
Пані не звертали уваги на Олеся, який проходив повз них із згорнутим кропив'яним мішком у руці, й пішли собі. А Олесь, полишивши мішок біля своїх воріт, подався до ратуші із щемною надією, що, можливо, нарешті нині побачить, як з брами, що поруч з фотолабораторією Кіблєра, виходитиме до Міста панна Москалівна.
Розділ третій
Штефан Шамрай, торговецький безробітний, яких у замаєному садами, в'юнкими ружами на парканах і рядами бузкових кущів за бровками тротуарів у надпрутському кварталі Міста було чимало, все життя перебивався найманцем на розмаїтих службах, а здебільшого сторожував – то на фабриці плугів братів Біскупських, то на цегельні над Рамлярівським ставом на Багінсбергу, то в музеї «Гуцульщина» Володимира Кобринського, а все для того, щоб доправити до пуття свого єдиного синочка Олеся, який закінчував чотирикласну школу на Мнихівці й готувався до вступу в гімназію. Й невимовний туск здавлював батькове серце при думці, ким стане його дитина після восьмирічного навчання серед поляків.
Аж одного щасливого дня, йдучи на службу до музею, Штефан повернув з Торговиці на Садову, що спиналася під гору до костелу Діви Марії, й повело його вбік на вулицю Міцкевича, що збігала з Чернівецького тракту вниз, минаючи польську гімназію, до якої він збирався записати свого Олеся. Й раптом сторопів Шамрай