Ярославна. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
здається, знаємо про неї вже все і в той же час і справді ми про неї мовби нічого й не відаємо. Була така Ярославна, княгиня галицька, жона новгород-сіверського князя Ігоря, «того», героя «Слова о полку Ігоревім», але – «віку ми її не знаємо»…
Так пише один з авторів (Б. Путилов, «Древняя Русь в лицах», Санкт-Петербург, «Азбука», 2000) про жону Ігоря Святославича.
Офіційно мовби не знаємо. Але ж літа Ярославни не так і складно вирахувати – з різницею плюс-мінус 2–3 роки.
Відомо, що її батько, галицький князь Ярослав Володимирович, одружився у 1150 році у віці приблизно двадцяти років на дочці Юрія Долгорукого Ользі.
У 1150 році.
Отже, Ярославна аж ніяк не могла народитися раніше цього року, а десь після 1150-го. Заміж вона вийшла (власне, її віддали, як це й було прийнято в князів) одразу ж після 1167 року, себто у віці 16–17 років.
На час нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину і коли вона тужила у Путивлі на валу, їй мало б бути приблизно 32–34 роки.
Стільки ж – 34 роки, – було тоді й Ігореві – він народився у 1151 році. Вони були приблизно однолітками.
У неї було двоє життів (не рахуючи безсмертя, що прийде по її кончині). І обидва минули під різними іменами.
У батька вона була Єфросинією – це її ім’я від народження, і в заміжжі вона теж була Єфросинією. Хоча в князівстві мужа її більше називали – з пошанівком – по-батькові: Ярославна. Під цим батьковим ім’ям, що стало наче її особистим, вона була знана в Новгород-Сіверську, а згодом в Путивлі, під ним вона знана і в «Слові», під ним вона навічно увійшла в Історію. І сьогодні тільки історики та спеціалісти по Давній Русі знають, що насправді вона – Єфросинія.
Мила галицька княгинька, щебетливе, веселе й співоче дівчатко, що його домашні ласкаво звали Фросею-Фросиночкою, Фросинонькою – вона заслуговувала на це. Своїм веселим, привітним характером, рівним ставленням до всіх, – у тім числі й до челяді.
Або й просто її звали – Прісенькою.
І Ярославною вона стала не тому, що буцімто ім’я Єфросинія (Фрося, Прісечка) надто простецьке, непрестижне, ні і ні. Це ім’я по-своєму гарне (та й не ім’я – не забуваймо, – красить людину, а навпаки), а тому…
Тому що заслужила. Щоб звали її, жінку, лише по-батькові. На знак великої поваги до неї та шани, пам’ятаючи про її заслуги перед Руссю. А називати жінку лише по-батькові, минувши її особисте ім’я, – це й була найвища шана і нагорода, що її рідко хто удостоюється…
Що тоді, що тепер.
А втім, Доля – чи хто там ще? – не завжди буває милостивою до жінок. Принаймні до деяких. І тоді одні з них стають Оленами Прекрасними, інші ж – Оленами-зміючками.
Перша за грецькими міфами і сказаннями була найпрекрасніша з усіх сущих на той час жінок, богиня. Це їй, яка так вабила до себе представників гіршої половини роду людського, присвячували – і присвячують, – свої нетлінні твори живописці, поети, музиканти…
Що ж до Оленки-зміючки, то вона потрапила в українську казку про Телесика, з якого намагалася приготувати смаженю, але сама опинилася в печі.
Справді-бо,