Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук
Читать онлайн книгу.
прошу вас.
– Збираються, збираються, – сказав, позіхнувши, той, – і щоразу те саме, така нудьга.
Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповідав Омелькові про відьомські зборища, що годі було заперечувати в ньому знавця тої нечистої справи.
– Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…
– Бісове кодло! – гаряче перебив Омелько. – Отак знущатися з християнських душ!
– Правильно, – зауважив гість, – таки бісове.
Омелько гримнув кулаком по столі.
– Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнірству… Про католиків ніц не кажу, ті як собі хочуть!
Від того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.
Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!
– От, куме, – прошепотів Омелько, – отож бо й є, що відьма їх варила.
– Вона, курва, – кивнув незнайомець.
Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.
– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.
– Я готовий! – палко заявив панич.
– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.
– Граф Хіх, – відповів той.
– Ви з Австрії, пане граф?
– Ja.
– Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хресті поклянемось…
Хіх закашлявся.
– Вам зле?
– Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?
– Чотири, – відповів Омелько.
– Значить, нас також мусить бути четверо.
Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен патякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.
Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря.