Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук
Читать онлайн книгу.
нема…
На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – піхви від шаблі.
– У нього ж ще є кишені! – завив жебрак з відчаю. Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.
– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступіться!
З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п'янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.
– Авжеж, вичистиш до блиску.
Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:
– Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.
Обличчя лакея проясніло в усмішці.
– Як тебе звати? – запитав гість.
– Мартин, ваша милосте, – відповів той.
– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.
Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.
Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…
– Мій любий Себастяне! – залунало на всю залу.
Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.
– Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.
– Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.
Усмішка бургомістра раптом зникла.
– Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, – стривожено сказав він, – погляньте на свою руку… На ліву…
Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.
– Пусте, – усміхнувся поранений.
– Лікаря! – вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.
– Лікаря, лікаря! – підхопили присутні.
– Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, – мовив гість, – зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.
Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.
Нарешті в іншому кінці зали з'явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.
– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомістр. – Швидше!
– Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лікар. – Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб'яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…
– Де Домінік? – вигукнув