Історія України очима письменників. Сборник
Читать онлайн книгу.
ферт… омега, ци, черв, ша, йор, єрн, єр, ять… – і вже й геть полегшено і весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксі, псі, фіта, іжиця…
– Правильно, доню, іжиця в азбуці всьому вінець.
Розказував:
– Це брати Кирило і Мефодій, просвітителі, проповідники православ'я. Вони відкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов'янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо їх. Ті, хто створюють букви – святі люди. їм треба як богам ставити кумири. Вони достойні поклоніння. Як і кожна буковка, ними створена.
Це – істина. Істиною є і в наші дні.
Є в кого нам і повчитися. Вірменська мова – давньописьменна мова. Вдячні вірмени (самоназва їхня – хай, загалом їх близько 5 мільйонів) поставили пам'ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вірменський алфавіт. Він сидить, а позад нього стела із ним створеним алфавітом – кожна буква вилита із золота і прикрашена брильянтами…
Олександр Македонський завойовував світ. Сам загинув при тому завоюванні, нічим його батьківщина з того завоювання не збагатилася, ба навіть сама втратила незалежність, ставши областю чужої держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навічно завоював серця своїх єдиновірців і назавжди увійшов до когорти тих землян, які допомогли нам стати людьми… І це всього лише створив буковки…
Вона таки тоді злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посміхався.
– Дурне дівчисько, маєш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дівках.
А їй здавалось, що все те сниться. І вона ніяк не може проснутися. Діди наяву і справді були схожі на волхвів – кудесників і чарівників. Вибранці богів, посередники між небом і людьми, виконавці волі Божої… А ще волхви були охоронцями старої віри і віщунами. Вони жили усамітнено, споживали дари і жертви, що приносили богам. Тільки вони мали право відпускати довгу бороду, сидіти під час жертвоприношень і вільно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русі за князя Володимира Великого було прийнято нову віру, волхвів переслідували княжі люди, заганяли їх у глухі ліси, у хащі дрімучі – як таких, що молилися язичницьким богам, відстоювали стару віру та обряди і не визнавали нової віри, християнської. А з нею і нового заморського бога.
То звідки вони в Галичі з'явилися? З лісових хащів вибралися? І чого прибули до Галича, аж під Карпати? Щоб її посватати за свого князя? Але хіба їхній князь не міг деінде ближче знайти собі княгиню? Княгинь нині, як і князів, на Русі вистачає. А вони зі своєї Тмутаракані прибули до неї, в Галич під Карпати. Ще й застерегли: твій час настав. Готуйся!
Який час? До чого вона має готуватися, як її застерігає той старший сват з тризубцем на посоху?
– Молися, – сказали їй. – Духам предків, сонцю, вітру і Словутицю, котрий ще Дніпро… Сватаємо тебе, князівне галицька, за нашого князя Ігоря. Відтепер твоя доля буде пов'язана з ним. Як буде йому, так і тобі буде. Як наші батьки і діди казали: або зі щитом, або на щиті…
Батько їй підморгнув:
– Подавай, дівко, рушники, покіль тебе добрі люди сватають.
І вона, підкоряючись як наче б своєму