Вони відійшли в куток, за перегородку для музикантів.

      – Це стара музика, – промовив скрипаль, щойно вони опинилися удвох. – А чому це вас цікавить?

      – Я вперше чую такі звуки, – зізнався Габр, сідаючи поруч. – Вони будять щось у душі.

      – Так, – зітхнув скрипаль. – Цій музиці багато тисяч років. Незрозуміло, хто міг писати таку музику. Вона нелюдська.

      – А звідки вона у вас?

      – Мене навчив мій учитель, а того – його вчитель. У нотному сховищі ви її не знайдете.

      – Чому? Вона заборонена?

      – Я не чув, щоби вона заборонялася, – сказав скрипаль. – Як взагалі можна заборонити музику? Є речі страшніші – вона просто не потрібна.

      – Не потрібна? – здивувався Габр.

      – Люди не розуміють її. Я граю тут іноді, поки електронщики відпочивають. Для самого себе, дуже рідко.

      – Ця музика кудись кличе, – голосно сказав Габр. – Вона розриває серце.

      – Звідки у вас такі слова? – здивувся і собі скрипаль.

      – Не знаю. Я просто кажу те, що відчуваю. Коли я слухав її, мені здалося… Я не знаю, як це назвати. Подібне я пережив, коли…

      – Що ж ви замовкли?

      Тоді Габр запитав:

      – Ви чули щось про «далекий простір»?

      – Ні, – зізнався скрипаль. – Я так давно вчився, все призабув. «Далекий простір»? Ні, не пам’ятаю…

      – А що дає вам ця музика? – запитав, затамувавши подих, Габр.

      – Багато чого. Без неї я б не зміг жити.

      Вони помовчали.

      – Скажіть, – Габр наблизився до скрипаля, – що б ви робили, якби вас змусили відмовитися від неї?

      – Від музики? – здивувався скрипаль. – Як від неї можна відмовитися? Навіть якщо затулити вуха, вона все одно буде звучати всередині.

      – Річ у тому, що… – мовив Габр і затнувся.

      – Так, так. Я слухаю…

      – Ні, вибачте, – він підвівся. – Дякую вам. Я піду, мабуть.

      І він, знайшовши суху долоню з довгими пальцями, потиснув її.