Курячі брехеньки і билиці. Лідія Гулько
Читать онлайн книгу.
Курочка кинулась до своєї дитинки. Пестила її, голубила. Вибирала дзьобом із жовтенької сукенки патички і листочки.
Курчатко тулилося до матусі. Плаксивим голосом жалілося:
– Мене лякали оті страшні звірі.
Воно направило крильце на Песика, Кицю, Жабку і дядечка Їжака.
Курочка лагідно повчала:
– Дитинко, Песик, Киця, Жабка і мудрий дядечко Їжак – твої друзі. Шануй їх і чемно з ними вітайся.
– Ців, ців, – обізвалося Курчатко до своїх нових друзів. Ще й низенько їм вклонилося.
– Гав! Гав! – відповів Песик.
– Няв! Няв! – відповіла Киця.
– Ква! Ква! – відповіла Жабка.
– Хру! Хру! – відповів дядечко Їжак. І мудро порадив: – Тримайся, крихітко, своєї матусі доти, поки не навчишся ловити різних жуків, мух і комарів.
…З хатинки у двір, обсаджений мальвами і флоксами, вийшли Дід і Баба. Старенькі голосно на всі боки скликали своїх тварин:
– Ціп-ціп, кицю-кицю, цу-цу.
Друзі наввипередки мчали додому. Попереду біг, звичайно, Песик. Від Песика лише на крок відставала Киця. За Кицею поспішали Курочка зі своєю дитинкою, жовтеньким Курчатком.
Жабка плигала в кінці вервечки. Але біля копанки не втрималася – шубовсь у воду!
І лише мудрий дядечко Їжак стояв на леваді. Він друзям навздогін махав лапкою. І махав лапкою доти, доки Песик, Киця і рябенька Курочка з Курчатком не зникли за високим огудинням гарбузів, кавунів, огірків та диньки.
Сільська пригода
Жили у бабусі три веселі півні. Один сірий… Невже сірий? Ні, наш герой рябий. Але пелерина його, груди й крила на сонці переливаються й мерехтять всіма кольорами, мов риза на отці Михаїлі Великодньої ночі. Вінчає голову красеня червона корона, а у хвості мерехтять три золоті пір'їни.
Його однокровні брати такі, ж як він. Хіба що розмірами менші. Але однаково дженджикуваті. Носять зубчасті яскраво-червоні шапочки, що хвацьки спадають набік. За старшого, звичайно, перший. Бо він і більший, і красивіший, і до того ж голосніше співає. Його господарка називала Піїтом.
Усе, що діється у дворі, стосується Піїта. Він на все чисто реагує. Якщо не по-його, то сердиться, горлає. Найбільше птах не любить, коли до бабусі приходять чужі люди. Сусідів це не стосується – він їх знає. А от чужим не позаздриш – тікають від півня, мов від сторожового пса.
Бабуся сердилася на Піїта, віником виганяла його з двору на вигін. І при цьому обіцяла: «Не довго тобі співати. Поминального дня з тебе їстиму холодець».
Розкішна корона й гладкі серги Горластого враз червоніли. Він крутився на місці й приказував: «Ток, ток, я тобі вірно служу, а за це, ток, ток, ти мене не цінуєш!»
Враз метке пташине око вихопило безлад на вигоні: і курчатка б’ються за хробачка, і дженджики-брати полохають курочок. Піїт підскочив до одних, наздогнав других. Скоро на вигоні запанували лад і спокій. Кури мирно розгрібали землю біля свого красеня. А з його красивої голови, звичайно, бабусина обіцянка вилетіла.
Одначе бабуся на вітер слів не кидала. Те, що вона задумала, обов’язково