Зелений Генріх. Готфрид Келлер
Читать онлайн книгу.
по дорозі ми збивали з кущів горіхи, розвели багаття і смажили на ньому крадену картоплю, а потім ґрунтовно відлупцювали сільського хлопчиська, який намагався нас зупинити. Прийшовши в ліс, мої супутники здерлися на високі ялини та здійняли там нагорі страшний галас, нагороджуючи при цьому священика і вчителя різними прізвиськами. Розмірковуючи над зовнішністю наших наставників, я давно вже сам придумав для них ці прізвиська, але досі тримав їх при собі; тепер, коли мені випала нагода, я приточив їх до моєї розповіді, чим і викликав сильне обурення цих поважних людей і страшенне здивування ні в чому не винуватих хлопчиків. Я запевняв, що, спустившись із дерев, вони нарізали довгих прутів і зажадали, щоб я теж забрався на маленьку ялинку і голосно прокричав звідти всі ці клички. Коли ж я відмовився, вони прив’язали мене до стовбура і доти хльостали мене прутами, поки я не погодився сказати все, що вони вимагали, навіть ті непристойні слова. Поки я викрикував ці лайки, вони встигли втекти у мене за спиною, і в ту ж хвилину до мене підійшов якийсь селянин; він почув мої безсоромні слова і взявся скубти мене за вуха. «Ну постривайте ж, паскудні хлопчиська, – вигукнув він, – одного-то я зловив», – і дав мені кілька ляпасів. Потім він теж пішов, залишивши мене стояти під деревом, і в цей час уже почало смеркати. З великими труднощами вирвавшись із пут, я почав шукати в темному лісі дорогу додому. Але тут я заблукав, звалився в якусь глибоку річку і, просуваючись уздовж неї наполовину вплав, наполовину вбрід, вибрався таким чином із лісу і, зазнавши чимало небезпек, нарешті-таки знайшов дорогу. На довершення всього на мене напав величезний цап, але я відбився від нього, спритно виламавши кілок із тину, і змусив його тікати.
Ніхто в школі ще жодного разу не помічав за мною такого красномовства, яке я виявив, розповідаючи цю історію. Нікому навіть на думку не спало розпитати у моєї матері, чи був коли-небудь такий випадок, щоб я повернувся додому весь промоклий, та до того ж у нічний час. Зате коли вдалося довести, що дехто з хлопчиків прогуляв уроки, притому, як навмисне, приблизно в зазначені мною дні, – у цьому побачили безсумнівний зв’язок із моїми пригодами. Мені повірили, як вірять словам невинного немовляти; моя розповідь, що прозвучала вельми природно, була для всіх, як грім із ясного неба, оскільки досі я був відомий своєю мовчазливістю. Обвинувачені були невинно засуджені, як молоді, але вже запеклі лиходії, бо їх дружнє заперечування, їх справедливе обурення та навіть їх відчай були витлумачені як обставини, що лише збільшують їх провину; в школі їх піддали найсуворішим покаранням і посадили на ганебну лаву, а на додачу їм перепало ще й від батьків: їх відшмагали й довго не випускали гуляти.
Судячи з моїх невиразних спогадів про той час, мені було не лише байдуже, що я накоїв стільки лиха, але я навіть відчував якесь задоволення від того, що моя вигадка знайшла настільки реальне втілення в, здавалось би, цілком справедливому вироку наших суддів; я пишався тим, що в світі