Зелений Генріх. Готфрид Келлер
Читать онлайн книгу.
папірці було загорнуто ще одну монету, – її я мав дати на чай прислузі в тому гостинному домі, де я зупинюся на нічліг. Гарненько поміркувавши, я зрозумів, у чому тут річ: адже це був, по суті, перший випадок у моєму житті, коли така щедра видача виявилась і справді необхідною, і ось матінка зробила все, що від неї залежало. І все-таки це було для мене несподіванкою; я був дуже збентежений і схвильований, а коли я спускався сходами, з очей моїх бризнули сльози, чого зі мною давненько вже не траплялося. Мені довелося затриматись перед дверима, щоб утерти їх, і лише після цього я вийшов на вулицю та приєднався до веселого натовпу товаришів. Радісне збудження, що охопило всіх, знайшло б гарячий відгук у моїй душі, зігрітій зворушливими турботами матінки, якби не захований у патронташі талер, що каменем лежав у мене на совісті. Але ось весь загін був у зборі, пролунали слова команди, ми вишикувались і рушили в дорогу, і тоді мої похмурі думки мимоволі почали розсіюватися. Мене призначили в авангард, і ми найпершими увійшли в гори, а внизу, біля наших ніг, колихалися строкаті ряди колони, що далеко розтягнулася та з піснею і з розгорнутим прапором крокувала слідом за нами; тут, на вільних просторах гір, під ясним ранковим небом, я остаточно забув про все на світі, цілком віддавшись враженням теперішнього часу, який дарував мені одну чудову мить за одною, і нетерпляче очікуючи, яка нова перлина зісковзне зараз із золотої нитки часу. Наш передовий загін жив веселим похідним життям; старий вояка, посивілий на службі в чужих краях, а тепер приставлений до нас, жовторотих пташенят, аби навчати нас свого ремесла, сам був не проти попустувати з нами, прихильно прислухався до наших невідступних прохань зробити ковток із чиєї-небудь фляжки та безупинно прикладався то до однієї то до іншої, засуджуючи, втім, їх вміст. Горді тим, що з нами немає нікого з вихователів, – вони супроводжували основний загін, – ми з побожністю слухали розповіді старого солдата про походи та бої, в яких він побував.
Опівдні загін зупинився на привал у залитій сонцем безлюдній улоговині; у цьому дикому куточку росли дуби, що стояли на деякій відстані один від одного, і наше юне воїнство розташувалося під ними. Що ж до нас, солдатів передового загону, то ми стояли на одній з вершин і з задоволенням поглядали вниз, на веселий гамірний табір. Ми принишкли і впивалися тишею та яскравим блиском чудового весняного дня; старий фельдфебель із насолодою розтягнувся на землі та, примружившись, вдивлявся в мирні далі, що дихали спокоєм, край гірських потоків і блакитних озер. Хоча ми ще не вміли судити про красоти ландшафту (а деякі, можливо, так ніколи й не навчилися цьому), в ту хвилину кожен із нас усією душею відчував принадність природи, тим більше що наша радісна хода вельми вдало оживляла й урізноманітнювало пейзаж, який розгорнувся перед нами; ми самі виступали як живі, діючі персонажі цієї картини й були, таким чином, позбавлені захопленої чутливості, властивої людям, що милуються природою лише як бездіяльні спостерігачі. Тоді