Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир Войнович
Читать онлайн книгу.
дитя три дні і три ночі кричало майже безперестану, а четвертої ночі не пережило. Амбулаторія війною була спустошена. Ні медиків, ні медикаментів у ній не вистачало. Було б усе це – можливо, і вижило б дитя. Далі могло і взагалі усе скластися інакше. Може, виявився б у нього неабиякий інтелект і талант, і став би він письменником або фізиком-теоретиком, а то й оперним співаком. Могло б бути і попростіше: отримав би освіту п’ять-шість класів, закінчив би курси трактористів чи водіїв. На гармошці навчився б грати, дівчат приманювати. У армії відслужити встиг би ще до Афганської війни й одружитися. Одружився б на жінці пишнотілій та теплій, стусав би її сп’яну, люблячи і не з усієї сили, а вона б йому діточок породила, одного-двох, не більше. Більше при наших зарплатах він би не потягнув. Ну все це би-би-би, а могло б і інакше вийти. Підріс би, зв’язався з кепською компанією, школу б кинув, пити почав, курити, колотися, красти, потрапив би до тюрми чи психушки, а то й бомжом став би, по смітниках шастав би. Усіляко-всіляко судьба могла б скластися. Могла б і так, що мати не рада була б, що народився і не помер немовлям. А так, що гадати, померло немовлятко, нічого хорошого не побачивши, але й не согрішивши ні разу, і тому достойне місця в раю. Померло, і смертю цією природа наче стерла останній доказ Нюриного зв’язку з пощезлим коханцем.
Додому вона поверталася така слабка, що й ноги не тримали. Добре, що трапилась конем Тайка Горшкова, довезла.
Було вже темно, коли Нюра вилізла із саней і наблизилася до хати. Ще двері не відкривши, почула запах, від якого давно одвикла. Увійшла до хати, при світлі гасової лампи побачила: за столом батько, Олімпіада Петрівна і Вадик пригощаються. З казанка варене м’ясо руками тягнуть і чавкають голосно, як поросята.
– Смачного, – сказала Нюра.
– Спасибі, – відповіла Олімпіада Петрівна.
– Нюра! Дочка! – спохопився батько. – Слава богу, повернулась. А де ж ти була, шо робила?
– А ти не знаєш? – запитала Нюра.
– Ну відкіля ж мені знати, донечко? Ти ж мені хіба шо говориш? Куди пішла, коли прийдеш, мені не кажеш. Та шо із тобою трапилося-то?
– А те трапилося, що дитятко народила, а воно померло. Навіть як назвати його не придумала.
Сказала і здивувалася власному спокою, наче про щось звичне повідомила.
– Ой! – вирвалося в батька. – Ой, Нюро, та шо ж це, та як же ж це?
– Боже! – приєдналась Олімпіада Петрівна. – Боже, яке нещастя! Як же ж це, Анно Олексіївно, таке трапилось?
– Трапилось, – відказала Нюра і стала знімати шубку.
Батько підскочив допомогти, бурмочучи:
– Ой-йой, як зле, Нюринька! Але знаєш, може, воно ше подивиться звідтіля, згори-то, на нашу житуху, як ми тут поневіряємося, і скаже: слава тобі, Господи, шо прямим рейсом потрапив одразу на небо. Ти сідай, Нюр, попоїж, – стягнув з неї шубку. – Сідай із нами, це, попоїж.
Вона голодна, довго упрошувати себе не примусила. Сіла за стіл, ухопила шмат м’яса, вп’ялась у нього зубами.
– Смачно? –