Молоко з кров’ю. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.
– Добре… Піду… – підвівся.
Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:
– Я швидко…
Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.
Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать – бліді, аж блакитні, голі руки, плечі… І намисто – аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:
– Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?
– Одужає, – Маруся присіла поруч, притулилася до німця.
– А як помре?… Мене ж тоді… в інтернат… від тебе…
– Ні!
З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.
– Не руш… – прошепотіла, до вікна стала. – Мамо?
До вікна підійшла заплакана Орися.
– Грицько Барбуляк помер, – сказала.
Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.
– Я до Старостенка… – схлипнула Орися. – Повідомити… А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…
– Не піду…
Орися зиркнула на доньку здивовано.
– Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…
– Не піду, – прошепотіла вперто.
– Та що з тобою, Марусю?! – розсердилася Орися. – Ану гайда мені до Чудихи!
– Не піду! – відчайдушно вигукнула. – …Боюся!
– Тьху на тебе! Боїться вона… – махнула рукою Орися і побігла з двору.
Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам’янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…
– А дай-но… – рукою до ґудзика на сорочині.
Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале. Розстібнула. Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела – думає… Видихнула.
– А дай-но… – затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.
Напружився. Окуляри зняв – диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою – по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув – легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася, обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися – тягніть!