Одного разу…. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
все ж таки краще відчувати себе «найостаннішим». Це допомагає не втрачати контроль над своєю гординею.
Адже, дійсно, вся історія майбутньої стрічки на перших порах виходить з-під пера (клавіатури) писаки-писайла, але… І це велике і важливе «АЛЕ» для розуміння своєї великої чи малої місії в цій спільній роботі – глядачі ніколи не скажуть: «Фільм Тоніно Гуєрри». Вони говорять: «Фільм Федеріко Фелліні». Як писав у моєму улюбленому романі «Сага» Тоніно Бенквіста: «Усі мріють про режисерів та акторів. Про сценариста ж не мріє ніхто!» Попри це, починаючи цю роботу, я пам’ятала інше висловлювання з цього ж роману про те, що «я продам душу тому, хто прочинить переді мною двері. Я готовий ковтати образи, писати казна-що, отримувати гонорари цеглою або взагалі не отримувати їх. Мені начхати. Коли-небудь це вони їстимуть з моїх рук. Але вони що поки цього не знають».
І це теж правда. Важливо лише зберігати почуття міри між тим і тим…
Тому що кіно – режисерське мистецтво. Сценарій – лише поштовх. А от яким цей поштовх буде, звісно, залежить від якості твоєї ідеї. Але втілювати її не сценаристові! Тому досить часто доводиться вгамовувати свою пиху.
Мені страшенно подобається влучне визначення Дусі Смірнової, доволі типової у своїх різких судженнях московської публіцистки: сценарист – це лінивий режисер! Адже сценарист завжди візуалізує те, що пише. Завжди. Інакше це поганий сценарист. Але візуалізувати в своїй уяві – не реалізувати на плівці!
А поки не вмієш реалізувати – тихо стукай пальчиками по клавіатурі чи шкрябай ручкою по аркушу, доки сам не візьмешся за цю справу…
Що, до речі, цілком реально. А якщо реально – то поки що просто старанно вчись. Адже «два професіонали в одному» – то вже серйозно. Але – саме професіонали! Я все ж таки схиляюся до тієї думки, що кожен мусить займатися своєю справою. І деякий досвід дає підстави стверджувати це. Звісно, режисер також мусить гарно та чітко вміти висловлюватись на папері. Хоча б для того, щоб написати свій, «режисерський» сценарій.
Але це не підручник і я забалакалась…
Отже, так випадково все й почалося.
З «Ґудзика» – односерійного телевізійного фільму або, як це зараз називається, «мувіку» – режисера Володимира Тихого.
Але потрапити на знімальний майданчик, відверто кажучи, я не мріяла й не просилася. Мовляв, «мавр зробив свою справу – мавр мусить піти».
Але напередодні зйомок – одного разу – мені зателефонував Володя Тихий:
– Хочеш знятися в кіно?
Це було те запитання, на яке я чекала з семи років, блукаючи в пошуках режисера вулицями Донецька!
– А що для того потрібно? – обережно запитала я.
– Вечірня сукня. Зачіска. Завтра о п’ятій зйомка.
– А що маю робити?
– Будеш хазяйкою картинної галереї. У тебе буде одна проходка… Словом, на місці розберемось. Але вечірня сукня має бути!
Я полізла до шафи.
І з жахом зрозуміла, що зараз – пізній вечір, зйомка