Коханий волоцюга. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
нагадувала яструба, що приготувався до стрибка.
– Тут така не живе.
– А це ми зараз побачимо. Зайдемо і побачимо, – підступився впритул до господині Васько Борух.
– Як рак за горою свисне! Або як свині з череди йтимуть! – відрубала Любка. – Це мій сарай. І я вас сюди не запрошувала.
– А ми його хіба того… екс… експро… прі… їрувати прийшли, як совєти до колхозу? От обшукаємо і підемо, – спритно підкотився до дверей дід Курдик. – Ти, Любко, того… одступись, одступись подалі від гріха.
– Ордер на обшук маєте?
– Який ще ордер? – оторопів «посол».
– Від прокурора.
– Любко! Ти здуріла?! Який такий ордер? Який прокурор? Ми скажену вовчицю ловимо. Село, знацця, спасаємо! Шурупаєш своєю забембаною буряками головою? Ця лісова холєра перезву перейшла, коли весіллє від молодого, від Луки, до молодої, Гелі, знацця, йшло. Стала посеред дороги – й ані руш, як той пам’ятник пограничнику у Ягодині. Хотіла на людей напасти, мекало їй перемекало!
– Напала?
– Нє. Але якби не ми…
– Якби не ви, то я б оце вже буряки дочистила і в льоху поскладала. А так стою і слухаю ваші дурні п’яні теревені. Справді сказитися можна! А може, на вас не вовчиця, а білочка напала? У Положевців весіллє багате – авжеж, такого зятя відхопили, – так що самогону пий хоч залийся.
– Біла гарячка на всіх разом не нападає. А ти не виступай проти обчества. Одступися і пропусти! Бо як вхоплю за коси! Нема тебе кому повчити, як з чоловіком говорити! – дід Курдик нетерпляче притупнув ногою і штовхнув Любку.
Любка метнулася за двері, вхопила вила й виставила їх поперед себе.
– А ви-те, дядьку, спробуйте! – сказала так, що всі зрозуміли: вона може й проштрикнути.
Чоловіки враз охололи, згадали про недогуляну перезву, накриті в Положевців весільні столи із самогонкою і мовчки заспішили з подвір’я. Тільки Гілько не міг вгамуватися.
– Кажу ж вам, то вона сама, Любка, – тая вовчиця. Відьма! Перевертень! Вовкулака! Як пити дати! Не може досі простити Луці. От і явилася на його весіллє в подобі вовчиці. Ви-те хіба забули, хто неїна тітка була? Відьма! І баба тоже відьма! І всенький рід Охманчуцький – відьмацький. А чого, трясця неїній матері, у них в хаті завше лісом чути? Хоч у жнива зайди, хоч на Різдво, хоч на Великдень. Добре, що Лука на цій Любці не женився. Він хлопака видний, грамотний. Потрібна йому така дика вовчиця! От Геля – інше діло: пухкенька, як булочка, біла, як сметанка, приязна, культурна.
Любка заціпеніло дивилася вслід непроханим гостям. А коли вони розтягнулися вервечкою на луговій стежці, вдарилася головою об одвірок. Раз, вдруге, втретє… Вила висковзнули з рук. По капцеві – від ступні до великого пальця – побігла темна цівочка крові. Але вона не відчувала болю. Билася і билася, поки не почулося голосне виття. Відчинила ляду погреба.
– Виходь, Лелю!
Вовчиця тернулася об коліна, довірливо зазирнула в очі, тихо вискнула, ніби щось запитувала чи хотіла заспокоїти стривожену Любку.
– Тс-с-с,