Час збирати метафори. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
але нічого, почекаю, потерплю. Його теж можна зрозуміти, йому в житті несолодко. Він скоро втомиться і заспокоїться.
Я закрила очі, але тут же відкрила знову – хотіла бачити Феодосію на протилежній стіні. На цій картині вона не така, про яку я хотіла писати. У моїй книзі вона буде набагато загадковішою та набагато нещасливішою.
Тобто не так – я набагато щасливіша, от як правильно. Її Гліб помер, і що ж їй залишилося? Хіба що боярський титул – і все?
Феодосією мене ніхто не назве.
Вона, можливо, і не стерпіла б, хоча змогла ж вижити в проклятій землянці, і волосяницю проносити стільки – майже шістнадцять років. Але головне – я витерплю, я щаслива, самотньою ніколи не буду. Їй Бог дав якихось одинадцять років, а мені – вже цілих п'ятнадцять.
Сильно боліла голова, все тіло. Він уже скоро заспокоїться, потрібно трохи потерпіти, я можу зрозуміти його, що у нього ще є?
А в мене завжди буде те, що я люблю і про що все одно ніколи не забуду: галерея Айвазовського, головна розмова з Аввакумом, поїзд уздовж моря, волосяниця Феодосії, набережна.
І головне – не буде найгіршого з нещасть – не буде самотності. Як можна було б їм усім пояснити мою самотність? Усе, що завгодно можна пояснити, тільки не це. Потерплю, потім придумаю що-небудь, як зазвичай.
Значить, любить. Уже п'ятнадцять років. Самотності ніколи не буде. Феодосія збігла – втекла до моря стадом овець – до чого ж вірно! Втекла від усіх турбот і, гадаю, від головної – від самотності. Так, це були вівці, кому ще знати, якщо не мені?
Нещодавно я зрозуміла, чому Феодосія вдягнула свою волосяницю: тільки так і можна було вбити, перемогти непереможну самотність. У неї було якихось одинадцять років… А в мене – цілих п'ятнадцять… У нас – цілих п'ятнадцять. Ні, майже шістнадцять, як я примудрилася помилитися, треба ж… Майже шістнадцять, і буде ще багато, потрібно тільки витерпіти, хоча завжди дуже боляче.
Але ганьба була б іще гіршою, ще болючішою.
Самотність не просто нещастя, вона – ганьба.
Якщо одинока – значить, нікому не потрібна? Виходить, не потрібна.
Соромно…
Все ж таки приберу цю картину, на ній Феодосія не схожа на себе. Вона була розумниця, і очі в неї були не божевільні, а просто добрі, я так і напишу, от тільки почну мою книгу, коли вдасться почати.
Моя книга буде, як у Аввакума, – в товстій чорній обкладинці, з шорсткими сторінками.
Ні, звичайно ж, на цій картині Феодосія на себе зовсім не схожа: погляд повз всіх і мимо всього, рука нікому не потрібної жінки, не тонка, а кістлява. Підняла два пальці, наче комусь погрожує, – а вона ж нікому не погрожувала і всіх з самого початку простила…
Не простила, вона була нещасна – через те, що нікому не потрібна. Від самотності і волосяницю вділа і проносила майже шістнадцять років.
Зараз картину не видно, але потім потрібно буде не забути прибрати її.
Все тіло болить, і голова розколюється…
Ні, нехай залишається. Інакше стіна спорожніє, а вона ж у мене така важлива, я часто